Приборкувачка гніву. Нарис біографії та наукової діяльності Тамари Дембо

Шостий нарис із серії «Творці» при­свя­че­ний Тамарі Дембо, вида­тно­му пси­хо­ло­гу, чиї робо­ти з дослі­дже­н­ня «гні­ву як дина­мі­чно­го про­це­су» та реа­бі­лі­та­ції інва­лі­дів збе­рі­га­ють свою нау­ко­ву акту­аль­ність до наших днів. Дембо наро­ди­ла­ся Баку, в 1920-ті роки навча­ла­ся в одно­го з осно­во­по­ло­жни­ків гешталь­тпси­хо­ло­гія Курта Левіна і бага­то років пра­цю­ва­ла в аме­ри­кан­ських уні­вер­си­те­тах. У про­е­кті «Творці» спіль­но з RASA (Russian-American Science Association) T-invariant за під­трим­ки Richard Lounsbery Foundation про­дов­жує публі­ка­цію серії біо­гра­фі­чних нари­сів про вихід­ців з Російської імпе­рії, які зро­би­ли зна­чний вне­сок у сві­то­ву нау­ку та техно­ло­гії, про тих, кому ми зобо­в’я­за­ні нашій новою реальністю.

У 1920-ті роки в Берліні в Інституті пси­хо­ло­гії під керів­ни­цтвом Курта Левіна зібра­ла­ся диво­ви­жна коман­да: це були моло­ді дів­ча­та, емі­гран­тки з Російської імпе­рії. Вони зро­би­ли цілу серію вида­тних робіт із пси­хо­ло­гії. А потім роз­’ї­ха­ли­ся сві­том. Однією із зірок цієї коман­ди була Тамара Дембо. Свою зна­ме­ни­ту робо­ту «Гнів як дина­мі­чний про­цес» вона вико­на­ла, буду­чи зов­сім моло­дою дослі­дни­цею. І сьо­го­дні пси­хо­ло­ги повер­та­ю­ться до її робіт і нано­во їх продумують.

Ранні роки. Баку. Російська імперія

Тамара Василівна (Вульфівна) Дембо наро­ди­ла­ся 1902 року в Баку у забез­пе­че­ній єврей­ській роди­ні. Її мати — Софія Дембо (Вовчкіна) (1871 — дата смер­ті неві­до­ма), батько — Вульф (Василь) Дембо (1865 — після 1916 року).

Вульф Дембо був спів­вла­сни­ком нафто­пе­ре­ро­бних ком­па­ній «Дембо та бра­ти» та «А. Дембо та Х. Каган». Друга ком­па­нія була засно­ва­на його дідом-пра­ді­дом Тамари Дембо-Ароном Дембо і Хаїмом Каганом в 1870 роках і ста­ла вели­ким виро­бни­ком гасу.

У ран­ньо­му дитин­стві у Тамари Дембо діа­гно­сту­ва­ли хво­ро­бу сер­ця. Згадуючи свої дов­гі роз­мо­ви з Дембо вже в дру­гій поло­ви­ні XX сто­лі­т­тя, аме­ри­кан­ський пси­хо­лог Джеймс Верч (James V. Wertsch) — коле­га Тамари Василівни в Університеті Кларка, писав: «Однією з клю­чо­вих кон­це­пцій, які про­фе­сор Дембо вико­ри­сто­ву­ва­ла у сво­їх робо­тах про пси­хо­лог пов’я­за­них з успі­шною реа­бі­лі­та­ці­єю після хво­ро­би або трав­ми, була кон­це­пція asset-minded. Вона вико­ри­сто­ву­ва­ла цей тер­мін для позна­че­н­ня зда­тно­сті люди­ни зосе­ре­джу­ва­тись на сво­їх пере­ва­гах та силь­них сто­ро­нах, а не на непе­ре­бор­них про­бле­мах та недо­лі­ках, які від­рі­зня­ють його від інших людей…». (1).

Верч пише, що про­бле­ми зі здо­ро­в’ям у дитин­стві бага­то в чому сфор­му­ва­ли про­фе­сій­ний під­хід май­бу­тньо­го пси­хо­ло­га: «Як це часто буває, про­фе­сій­ний інте­рес про­фе­со­ра Дембо до цієї кон­це­пції, ймо­вір­но, пов’я­за­ний з її вла­сним жит­тє­вим досві­дом. У дитин­стві їй діа­гно­сту­ва­ли сер­це­ве захво­рю­ва­н­ня (ймо­вір­но, “шуми у сер­ці”). В резуль­та­ті дитин­ство вона про­ве­ла факти­чно замкне­ною в будин­ку, а часто й при­ку­тою до ліж­ка. Їй не дозво­ля­ли гра­ти­ся, ходи­ти до шко­ли (у неї був при­ва­тний репе­ти­тор) і займа­ти­ся бага­тьма інши­ми вида­ми діяль­но­сті, які є важли­вою части­ною жит­тя дітей». Верч пише, що у дру­гій поло­ви­ні ХХ сто­лі­т­тя дитя­чі хво­ро­би Дембо «ста­ли пре­дме­том гумо­ру з боку колег». Справді, Дембо про­жи­ла напро­чуд дов­ге (91 рік) жит­тя, і не тіль­ки сама від­рі­зня­ла­ся від­мін­ним здо­ро­в’ям, а й допо­мо­гла реа­бі­лі­та­ції бага­тьох людей, які отри­ма­ли тяж­кі пора­не­н­ня під час Другої сві­то­вої війни.

Принцип asset-minded — зосе­редь­те­ся на тому, що у вас є, і спро­буй­те забу­ти про те, що ви втра­ти­ли — був в жит­ті Дембо головним.

До 18 років Тамара Дембо не лише фізи­чно змі­цні­ла, а й скла­ла екс­тер­ном іспи­ти за курс чоло­ві­чої бакін­ської гім­на­зії. 1920 року вона всту­пи­ла на еле­ктро­ме­ха­ні­чне від­ді­ле­н­ня Петроградського полі­те­хні­чно­го інсти­ту­ту: хоті­ла ста­ти інже­не­ром. Але вже не до навча­н­ня. Революція та гро­ма­дян­ська вій­на в Російській імпе­рії зму­си­ли сім’ю Дембо емі­гру­ва­ти. Вульф Дембо похо­див із литов­ських євре­їв. Йому вда­ло­ся випра­ви­ти сім’ї литов­ські паспор­ти і в 1921 Дембо поки­ну­ли Росію.

Якщо про жит­тя Тамари Василівни Дембо ми бага­то зна­є­мо, про долю її батьків неві­до­мо май­же нічо­го. Джеймс Верч пише, що біль­шість сім’ї Дембо заги­ну­ла в Німеччині та СРСР, але не уто­чнює, що ста­ло з її батьком і маті­р’ю. Навряд чи їхнє жит­тя скла­ло­ся лег­ко. Про це свід­чить, напри­клад, такий епі­зод. Коли на поча­тку 30-х років уже в Америці мате­рі­аль­не ста­но­ви­ще Тамари Дембо було про­сто пов­ним від­чаю, коле­га запи­ту­вав її: чи не могли б їй допо­мог­ти рідні? І вона від­по­ві­ла, що нещо­дав­но сама висла­ла батькам усе до цен­ту. Що ста­ло­ся з ними в Німеччині після при­хо­ду до вла­ди Гітлера? Встановити нам не вдалося.

А ось жит­тя ком­пань­йо­нів Дембо — сім’ї Каган — скла­ло­ся іна­кше. Вже в XXI сто­літ­ті німе­цька письмен­ни­ця Верена Дорн напи­са­ла біо­гра­фі­чний роман про Каган (2): «Змагаючись з Нобелем і спів­пра­цю­ю­чи з Ротшильдом, Хаїм Каган (1850-1916), вихо­дець з поль­сько-литов­сько­го місте­чка, зро­бив свій бізнес на нафто­вих місцях. (І робив він свій бізнес разом з ком­пань­йо­ном-Ароном Дембо. — ВГ) Однак Перша сві­то­ва вій­на роз’єднала сім’ю, а біль­шо­ви­цький режим зни­щив будь-які можли­во­сті для роз­ви­тку і про­цві­та­н­ня. У цей неста­біль­ний час семе­ро його дітей успад­ку­ва­ли його бізнес. Вони бігли до Берліна, засну­ва­ли нові ком­па­нії, ста­ли гло­баль­ни­ми грав­ця­ми у нафто­во­му бізне­сі… Вони керу­ва­ли мере­жа­ми авто­за­прав­них стан­цій та демон­стру­ва­ли під­при­єм­ни­цький дух в інно­ва­цій­ній галу­зі, яка мала стра­те­гі­чне зна­че­н­ня. Вони були філан­тро­па­ми, допо­ма­га­ють біжен­цям… і були від­да­ні ідеї від­тво­ре­н­ня єврей­ської батьків­щи­ни в Палестині. Коли до вла­ди при­йшли наци­сти, сім’я, яка мала нала­го­дже­ні транс­на­ціо­наль­ні зв’яз­ки, зно­ву вте­кла з Берліна до Парижа, а звід­ти до Тель-Авіва та Нью-Йорка».

Верена Дорн пише, що Кагани допо­ма­га­ють біжен­цям. Але, мабуть, серед тих, кому вони допо­ма­га­ли, роди­ни Вульфа Дембо не виявилося.

Берлін. Золоті двадцяті

Коли Тамара Дембо при­їха­ла до Берліна 1921 року, їй було 19 років. Це був захо­плю­ю­чий час та диво­ви­жне місце. Період Веймарської респу­блі­ки (1919-1933) був від­зна­че­ний постій­ни­ми соці­аль­ни­ми і полі­ти­чни­ми кон­флі­кта­ми. На момент при­хо­ду Гітлера до вла­ди 1933 року уряд змі­ню­ва­ло­ся 21 раз. Але ці роки зго­дом назва­ли «золо­ти­ми двад­ця­ти­ми». Це був пері­од техні­чних та куль­тур­них інно­ва­цій, євро­пей­ським цен­тром яких став Берлін.

Вчені, письмен­ни­ки, музи­кан­ти та худо­жни­ки з Німеччини та з усі­єї Європи пря­му­ва­ли до Берліна. Тут зву­ча­ли чудо­ві орке­стри, вихо­ди­ли 120 газет, пра­цю­ва­ли 40 теа­трів. Серед вида­тних письмен­ни­ків та вче­них, які жили в Берліні, можна зга­да­ти Бертольда Брехта та Роберта Музіля, Альберта Ейнштейна та Макса Планка. І це був коро­ткий час «росій­сько­го Берліна».

На поча­тку 1920-х у Берліні вла­шту­ва­ла­ся, хоч і нена­дов­го, вели­ка росій­ська гро­ма­да, від­кри­ли­ся шко­ли та вихо­ди­ли газе­ти. Наприклад, тут вихо­ди­ла газе­та «Руль», яку випу­ска­ли ліде­ри кадет­ської пар­тії Йосип Гессен та Володимир Дмитрович Набоков. Тираж газе­ти сягав 20 тисяч. Її чита­ла вся росій­сько­мов­на Європа. Саме у ній дебю­ту­вав зі сво­ї­ми вір­ша­ми май­бу­тній вели­кий письмен­ник Володимир Набоков. У рома­нах «Машенька» і «Дар» він докла­дно (хоч і досить іро­ні­чно) опи­сав і Берлін 20-х років.

До Берліна при­їжджа­ли радян­ські гро­ма­дя­ни, які могли віль­но спіл­ку­ва­ти­ся з емі­гран­та­ми. Фактично через низь­кі ціни і бага­те куль­тур­не жит­тя Берлін на якийсь час став улю­бле­ним місцем візи­те­рів з СРСР. Але не всіх ціка­ви­ли лише низь­кі ціни. До Берліна постій­но при­їжджа­ли радян­ські вче­ні і мате­ма­ти­ки, і фізи­ки, і хімі­ки, і психологи.

Серед росій­ських інте­ле­кту­а­лів, які від­ві­да­ли Берлін на поча­тку 20-х, були пси­хо­ло­ги Олександр Лурія, Лев Виготський та Дмитро Узнадзе. Берлін дозво­лив юній Тамарі Дембо не лише вклю­чи­ти­ся у бур­хли­ве жит­тя «золо­тих двад­ця­тих», а й вста­но­ви­ти міцні зв’яз­ки з нау­ко­вою спіль­но­тою, зокре­ма аме­ри­кан­ськи­ми та радян­ськи­ми колегами.

Інститут психології: Курт Левін та його учениці

Тамара Дембо вирі­шує навча­ти­ся у Берлінському уні­вер­си­те­ті. Курси, які вона обра­ла, від­рі­зня­ють не лише різно­ма­ні­тність її інте­ре­сів, а й деяку роз­гу­бле­ність та неви­зна­че­ність вибо­ру. Їй хоче­ться займа­ти­ся букваль­но всім: вона поча­ла з мате­ма­ти­ки та при­ро­дни­чих наук, потім захо­пи­ла­ся філо­со­фі­єю, еко­но­мі­кою та істо­рі­єю мистецтв. І, наре­шті, пси­хо­ло­гі­єю, яка ста­ла її професією.

Спочатку Дембо зайня­ла­ся «про­ми­сло­вою пси­хо­ло­гі­єю», зокре­ма, обла­стю, яку ми зараз нази­ва­є­мо ерго­но­мі­кою. Але, почув­ши про робо­ти Курта Левіна від сво­їх подруг уні­вер­си­те­ту — Марії Овсянкіної та Блюми Зейгарник — Дембо поча­ла від­ві­ду­ва­ти його заняття.

В Інституті пси­хо­ло­гії Левін зібрав гру­пу тала­но­ви­тих моло­дих дослі­дни­ків та дослі­дниць. Основу цієї гру­пи скла­да­ли єврей­ки, емі­гран­тки із Російської імпе­рії. Спочатку вони вчи­ли­ся у Левіна, та потім і про­во­ди­ли само­стій­ні дослі­дже­н­ня під керів­ни­цтвом. Як і Дембо, Гіта Біренбаум, Марія Овсянкіна та Блюма Зейгарник опу­блі­ку­ва­ли резуль­та­ти сво­їх дослі­джень у жур­на­лі Psychologische Forschung («Психологічні дослі­дже­н­ня»), який був засно­ва­ний у 1921 році про­від­ни­ми пред­став­ни­ка­ми гешталь­тпси­хо­ло­гії: Куртом Левіним, Куртом Гольдштейном, Гансом Вальтером Грюле, Вольфгангом Келером, Куртом Коффкой і Максом Вертхаймером.(3)

Роботи моло­дих дослі­дниць були надру­ко­ва­ні в жур­на­лі як части­на дов­гої серії публі­ка­цій у рубри­ці «Дослідження пси­хо­ло­гії дії та афе­кту» за загаль­ною реда­кці­єю Курта Левіна.

Курт Данцигер у сво­їй моно­гра­фії «Конструювання суб’є­кта. Історія похо­дже­н­ня пси­хо­ло­гі­чних досліджень»(4) пише, що космо­по­лі­ти­чний хара­ктер гру­пи Курта Левіна зму­сив її уча­сниць пов­ні­ше усві­дом­лю­ва­ти долу­че­н­ня осо­би­сто­сті у соці­аль­ний кон­текст. Вони кра­ще за інших пси­хо­ло­гів розумі­ли, що пове­дін­ка люди­ни визна­ча­є­ться не тіль­ки про­я­вом її осо­би­сті­сних яко­стей, але обо­в’яз­ко­во від­обра­жає соці­аль­ну ситу­а­цію. Вони вивча­ли люди­ну не ізо­льо­ва­но, а деяко­му пси­хо­ло­гі­чно­му полі (як і про­по­ну­вав сам Курт Левін). Прийняття цієї точки зору мало на ува­зі новий погляд на роль екс­пе­ри­мен­та­то­ра та його від­но­си­ни з під­до­слі­дни­ми. Коротко кажу­чи, екс­пе­ри­мен­та­тор всту­пав з під­до­слі­дним у досить тісні сто­сун­ки (іно­ді досить напру­же­ні, як у екс­пе­ри­мен­тах Дембо).

Курт Левін. Вікіпедія

І навча­н­ня, і дослі­дже­н­ня Дембо про­хо­ди­ли у космо­по­лі­ти­чній, справ­ді між­на­ро­дній атмо­сфе­рі Берліна та бер­лін­ської шко­ли гешталь­тпси­хо­ло­гії. Берлінський Інститут пси­хо­ло­гії біль­ше, ніж інші німе­цькі дослі­дни­цькі інсти­ту­ти, слу­жив місцем зустрі­чі пси­хо­ло­гів з усьо­го сві­ту (зокре­ма і СРСР). Американський пси­хо­лог Дж. Ф. Браун, напри­клад, допо­ма­гав Дембо у про­ве­ден­ні кіль­кох її екс­пе­ри­мен­тів. В одно­му з екс­пе­ри­мен­тів Дембо як випро­бу­ва­ний брав участь і Олександр Лурія. (Вона гово­ри­ла пізні­ше, що це був важ­кий випа­док). Космополітична атмо­сфе­ра інсти­ту­ту, можли­во, полег­ши­ла й ада­пта­цію Дембо у Берліні та без­сум­нів­но під­го­ту­ва­ла її до май­бу­тньої емі­гра­ції до Сполучених Штатів.

Закінчивши навча­н­ня, Дембо поча­ла займа­ти­ся дослі­дже­н­ня­ми під керів­ни­цтвом Левіна та Вольфганга Кьолера. З 1925 по 1928 рік вона про­ве­ла низ­ку екс­пе­ри­мен­тів, які зре­штою ста­ли емпі­ри­чною осно­вою її дисер­та­ції. У цій дисер­та­ції вона зга­дує Кьолера, Левіна, Ганса Руппа та Вертхаймера як сво­їх най­ва­жли­ві­ших вчи­те­лів у пси­хо­ло­гії. Але пере­ва­жно вона спи­ра­ла­ся на прин­ци­пи топо­ло­гі­чної чи польо­вої пси­хо­ло­гії Левіна: і поста­нов­ка екс­пе­ри­мен­тів, і ана­ліз резуль­та­тів, і тео­ре­ти­чне осми­сле­н­ня від­би­ва­ли дина­мі­чний під­хід того часу Левіна.

Перш ніж ми деталь­ні­ше зупи­ни­мо­ся на най­ві­до­мі­шій робо­ті Дембо, що отри­ма­ла назву «Гнів як дина­мі­чний про­цес», коро­тко ска­же­мо про робо­ти її подруг: Марії Овсянкіної та Блюми Зейгарник. Ці робо­ти зали­ши­ли сут­тє­вий слід у сві­то­вій пси­хо­ло­гі­чній нау­ці, і оби­дві пов’я­за­ні з іде­я­ми Левіна, зокре­ма, з обо­в’яз­ко­вою актив­ною вза­є­мо­ді­єю випро­бу­ва­но­го екс­пе­ри­мен­та­то­ром. У цих випад­ках (як і екс­пе­ри­мен­тах Дембо) сам екс­пе­ри­мен­та­тор як би грає роль соці­аль­но­го кон­текс­ту і ніяких інших впли­вів немає, тоб­то ство­рю­є­ться соці­аль­на модель.

Робота Блюми Зейгарник пов’я­за­на з опи­сом так зва­но­го ефе­кту Зейгарник. Досліджуваному про­по­ну­ва­ло­ся пев­но­го роду зав­да­н­ня, і він почи­нав його вико­ну­ва­ти. У деяких випад­ках екс­пе­ри­мен­та­тор раптом ого­ло­шу­вав під­до­слі­дно­му, що дуже поспі­шає та пере­ри­вав ріше­н­ня. В інших випад­ках під­до­слі­дний спо­кій­но дово­див ріше­н­ня до кін­ця. Через деякий час екс­пе­ри­мен­та­тор про­сив під­до­слі­дно­го при­га­да­ти зав­да­н­ня, які він вирі­шу­вав. У пере­ва­жній біль­шо­сті випад­ків під­до­слі­дний добре пам’я­тав саме ті зав­да­н­ня, розв’язати які йому не дали. Зейгарник пока­за­ла, що неви­рі­ше­ні зав­да­н­ня зали­ша­ю­ться у пам’я­ті, й у деяких випад­ках це досить болісно.

Ефект Овсянкіної її біо­гра­фи опи­са­ли так: «Під час насту­пно­го екс­пе­ри­мен­ту під­до­слі­дний отри­му­вав еле­мен­тар­ні за скла­дні­стю вико­на­н­ня зав­да­н­ня, напри­клад, потрі­бно було скла­сти фігу­ру з роз­ді­ле­них частин, нама­лю­ва­ти пре­дмет або вирі­ши­ти голо­во­лом­ку. Приблизно у сере­ди­ні вико­на­н­ня зав­да­н­ня, його пере­ри­ва­ли та про­си­ли вико­на­ти іншу дію зі сло­ва­ми “Будь ласка, зро­біть це”. У той час, коли під­до­слі­дний закін­чу­вав дру­ге зав­да­н­ня, екс­пе­ри­мен­та­тор нав­ми­сне від­во­лі­кав­ся на щось, напри­клад, писав, шукав папе­ри на сто­лі або гор­тав кни­гу. Виконавши дру­ге зав­да­н­ня, 86% під­до­слі­дних повер­та­ли­ся “до коли­шньо­го, пере­р­ва­но­го дії, бажа­ю­чи його завер­ши­ти, хоча з інстру­кції цьо­го роби­ти не потрі­бно”. Марія дійшла виснов­ку, що пере­ри­ва­н­ня у здій­снен­ні осо­би­сто важли­во­го акту зали­шає від­чу­т­тя неза­кін­че­но­сті, напру­же­но­сті, що спо­ну­кає люди­ну до від­нов­ле­н­ня дій за насту­пної можли­во­сті, тоб­то пере­р­ва­не зав­да­н­ня навіть без сти­му­лю­ю­чої цін­но­сті викли­кає “ква­зі­по­тре­бу”. Таким чином, робо­та М. Рікерс-Овсянкіної була логі­чним допов­не­н­ням і дифе­рен­ці­а­ці­єю про­блем зна­ме­ни­тої робо­ти Блюми Вульфівни Зейгарник (ефект Зейгарник про міцні­ше запа­м’я­то­ву­ва­н­ня пере­р­ва­них дій, ніж завер­ше­них)». (Жіночі іме­на у пси­хо­ло­гії: Марія Рікерс-Овсянкіна (Maria Rickers-Ovsiankina). Д. В. Жарова, А. Р. Батиршина. Vestnik of Minin University. 2018. Volume 6. No 1)

Ефект Зейгарник та ефект Овсянкіної ста­ли дже­ре­лом сво­го роду мема: «неза­кри­тий гештальт» та без­лі­чі жар­тів із цьо­го приводу.

На жаль, ім’я чудо­во­го пси­хо­ло­га Марії Овсянкіної сьо­го­дні мало хто пам’я­тає (ми пла­ну­є­мо при­свя­ти­ти їй окре­мий нарис у циклі «Творці»).

Долі Зейгарник та Овсянкіної скла­ли­ся по-різно­му. На поча­тку 30-х Блюма Зейгарник повер­ну­ла­ся до Радянського Союзу. Вона успі­шно пра­цю­ва­ла з Левом Виготським та Олександром Лурією. Але в 1939 році її чоло­ві­ка заа­ре­шту­ва­ли і засу­ди­ли до 10 років табо­рів за шпи­гун­ство. З табо­ру він не повер­нув­ся. Дата смер­ті, зазна­че­на у сві­до­цтві про смерть, отри­ма­ну сім’єю вже 1990-го: 20 кві­тня 1942 року. Після аре­шту чоло­ві­ка Блюма Зейгарник зали­ши­ла­ся з дво­ма малень­ки­ми дітьми.

Марія Овсянкіна емі­гру­ва­ла до США.

Гнів як динамічний процес

Дембо поча­ла дисер­та­цію з викла­ду сво­го тео­ре­ти­чно­го сві­то­гля­ду в коро­тко­му всту­пно­му роз­ді­лі. Вона поясни­ла, що хоче вивчи­ти похо­дже­н­ня та роз­ви­ток гні­ву (доса­ди, роздратування).(5) Вона ствер­джу­ва­ла, що пси­хо­ло­гія почут­тів та емо­цій недо­ста­тньо роз­ви­не­на, оскіль­ки в ній домі­ну­ють про­сті кла­си­фі­ка­ції. Цей недо­лік вона поясню­ва­ла вихо­дя­чи з під­хо­ду, що склав­ся в пси­хо­ло­гії. Характерною рисою цьо­го під­хо­ду було те, що дослі­дни­ки спо­сте­рі­га­ли за бага­тьма людьми, та потім нама­га­ли­ся побу­ду­ва­ти «сере­дньо­го суб’є­кта» з ура­ху­ва­н­ням ста­ти­сти­чно­го ана­лі­зу асо­ці­а­цій між кон­кре­тни­ми емпі­ри­чни­ми показниками.

Слідом за Левіном Дембо наго­ло­шує на іншо­му: необ­хі­дно дослі­ди­ти кон­кре­тні пооди­но­кі випад­ки та їх інди­ві­ду­аль­ний роз­ви­ток. На дум­ку Дембо замість «абстра­ктно­го сере­дньо­го зна­че­н­ня якнай­біль­шо­го числа випад­ків» дослі­дни­ки повин­ні спро­бу­ва­ти від­тво­ри­ти чисте яви­ще в екс­пе­ри­мен­таль­них, модель­них умовах.

Відповідно до цьо­го під­хо­ду Дембо вирі­шує викли­ка­ти гнів у чистих лабо­ра­тор­них умо­вах. Для цьо­го Дембо запро­по­ну­ва­ла зіштов­хну­ти випро­бу­ва­них із про­бле­ма­ми, вирі­ши­ти які або немо­жли­во, або дуже важ­ко, при­чо­му екс­пе­ри­мен­та­тор не тіль­ки про­то­ко­лює про­цес, але іно­ді й актив­но зава­жає вирі­шен­ню завдання.

У про­це­сі вирі­ше­н­ня зав­дань за під­до­слі­дни­ми спо­сте­рі­га­ли екс­пе­ри­мен­та­тор та її помі­чник. Вони вели докла­дну сте­но­гра­му. Після цьо­го під­до­слі­дних роз­пи­ту­ва­ли про їхні від­чу­т­тя під час екс­пе­ри­мен­ту. Дембо пише, що було б іде­аль­но зні­ма­ти екс­пе­ри­мен­ти на кіно­ка­ме­ру, але випро­бу­ва­н­ня пока­за­ли, що такий метод техні­чно все ще занад­то скла­дний і дорогий.

Всього на 27 під­до­слі­дних було про­ве­де­но 64 екс­пе­ри­мен­ти (кожен екс­пе­ри­мент три­вав близь­ко одні­єї-двох годин) про­тя­гом чоти­рьох років (1925-1928 роки). Досліджувані не зна­ли, що саме гнів був темою дослідження.

Дембо вико­ри­сто­ву­ва­ла два зав­да­н­ня: «мета­н­ня кіль­ця» та «захо­пле­н­ня кві­тки». В екс­пе­ри­мен­ті з мета­н­ням кіль­ця під­до­слі­дно­му про­по­ну­ва­ло­ся наки­ну­ти поспіль десять кілець на пля­шку з від­ста­ні 3,5 м. Більшості це вияви­ло­ся не під силу. До того ж екс­пе­ри­мен­та­тор іно­ді актив­но зава­жав вико­нан­ню зав­да­н­ня, лов­ля­чи кину­ті під­до­слі­дним кільця.

В екс­пе­ри­мен­ті із захо­пле­н­ня кві­тки зав­да­н­ня поля­га­ло в тому, щоб діста­ти кві­тку рукою, не вихо­дя­чи з обме­же­ної ділян­ки. Причому було два оче­ви­дні ріше­н­ня: ста­ти на колі­на, так щоб сту­пні зали­ша­ли­ся в дозво­ле­ній зоні і дотя­гну­ти­ся до кві­тки, або спер­ти­ся на сті­лець, що сто­їть за межа­ми зони і таким чином діста­ти кві­тку. Але екс­пе­ри­мен­та­тор напо­ля­гав на пошу­ку тре­тьо­го ріше­н­ня, хоча тако­го ріше­н­ня не було, і всі про­по­зи­ції дослі­джу­ва­них від­хи­ля­ли­ся як пору­шу­ю­чи пра­ви­ла експерименту.

Піддослідні займа­ю­ться вирі­ше­н­ням зав­дань про­тя­гом годи­ни чи двох. Вони занад­то втом­лю­ва­ли­ся. І це теж вхо­ди­ло до експерименту.

Дембо вису­ну­ла гіпо­те­зу, що повто­рю­ва­ні нев­да­чі випро­бу­ва­них і про­во­ку­ю­ча пове­дін­ка екс­пе­ри­мен­та­то­ра (напри­клад, глу­зу­ва­н­ня після нев­да­чі) можуть викли­ка­ти гнів і роздратування.

За сло­ва­ми Дембо, ана­лі­зу­ю­чи екс­пе­ри­мен­таль­ні ситу­а­ції, можна було б при­пу­сти­ти, що пове­дін­ка під­до­слі­дних є регу­ляр­ною, тоб­то стан А зав­жди викли­кає стан В. Але екс­пе­ри­мен­ти пока­за­ли, що це не так. Стан випро­бу­ва­но­го носить чітко вира­же­ний нако­пи­чу­валь­ний хара­ктер зале­жно від напру­ги, що росте. Якщо на поча­тку екс­пе­ри­мен­ту у від­по­відь на глу­зу­ва­н­ня екс­пе­ри­мен­та­то­ра випро­бу­ва­ний міг про­сто посмі­хну­ти­ся, то ближ­че до кін­ця — міг вила­я­ти­ся або навіть кину­ти кіль­це не на пля­шку, а в експериментатора.

Дембо роз­гля­дає ситу­а­цію від­по­від­но до топо­ло­гі­чної та вектор­ної тео­рії Курта Левіна. На під­до­слі­дно­го діють кіль­ка сил (векто­рів). Причому інтен­сив­ність цих впли­вів змінюється.

Схема екс­пе­ри­мен­ту Тамари Дембо. Джерело малюн­ка: René van der Veer.

Що за сили?

По-пер­ше, це мета А. Для випро­бу­ва­них, які прийня­ли умо­ви екс­пе­ри­мен­ту, А набу­ває різ­ко пози­тив­ної вален­тно­сті, тоб­то випро­бу­ва­ні дуже хочуть досяг­ти цієї мети.

Їхнім спро­бам зава­жає вну­трі­шній бар’єр B, який має нега­тив­ну вален­тність. Коли нега­тив­на вален­тність вну­трі­шньо­го бар’є­ру B пере­ви­щує пози­тив­ну вален­тність мети A, у випро­бу­ва­них з’яв­ля­є­ться бажа­н­ня зали­ши­ти екс­пе­ри­мент. Однак вони май­же ніко­ли цьо­го не роблять.

Піти озна­чає, серед іншо­го, визна­ти пов­ну нев­да­чу. Той факт, що під­до­слі­дні пра­кти­чно ніко­ли не при­пи­ня­ють екс­пе­ри­мент (тоб­то не вихо­дять з кім­на­ти), дозво­ляє при­пу­сти­ти, що в ситу­а­ції є ще й зов­ні­шній бар’єр — С. (На малюн­ку це нав­ко­ли­шній екс­пе­ри­мен­таль­не поле овал).

Суб’єкт в екс­пе­ри­мен­ті зати­сну­тий різни­ми сила­ми та бар’є­ра­ми. У міру того, як нев­да­чі нако­пи­чу­ю­ться, напру­га поси­лю­є­ться. Суб’єкт може поча­ти «роз­гой­ду­ва­ти­ся»: він вага­є­ться між пра­гне­н­ням до мети та бажа­н­ням піти.

Сили непо­стій­ні: суб’єкт від­чу­ва­ти­ме силь­ний потяг до мети, якщо вирі­шить, що шан­си на її дося­гне­н­ня чомусь ста­ли вищими.

Більшість дисер­та­ції Дембо скла­да­ла­ся з докла­дно­го опи­су того, що роблять під­до­слі­дні, коли пси­хо­ло­гі­чна напру­га зро­стає. Наприклад, після бага­то­ра­зо­вих нев­дач під­до­слі­дні почи­на­ють про­по­ну­ва­ти або нере­а­лі­сти­чні ріше­н­ня, або ерзац-ріше­н­ня. Нереальне ріше­н­ня: загі­пно­ти­зу­ва­ти кві­тку, щоб вона виле­ті­ла з гор­щи­ка і впа­ла в руки під­до­слі­дно­му. Ерзац-ріше­н­ня — це, напри­клад, наки­ну­ти кіль­це на якийсь інший об’єкт, що сто­їть в кім­на­ті, а не на пляшку.

Дембо визна­чає ситу­а­цію, коли під­до­слі­дні «зали­ша­ють» екс­пе­ри­мент, пра­кти­чно не вихо­дя­чи з кім­на­ти. Не маю­чи можли­во­сті вирі­ши­ти зав­да­н­ня і від­чу­ва­ю­чи себе незда­тним вийти з кім­на­ти, деякі під­до­слі­дні, напри­клад, почи­на­ють чита­ти газе­ту чи мрі­я­ти. Інші нама­га­ю­ться вийти із ситу­а­ції фізи­чно, рапто­во зга­ду­ю­чи тер­мі­но­ві теле­фон­ні дзвін­ки, які їм потрі­бно зро­би­ти. Жорстка пози­ція екс­пе­ри­мен­та­то­ра (напри­клад, “Треба про­дов­жи­ти екс­пе­ри­мент”, “Є інше ріше­н­ня”) зре­штою зму­шує пра­кти­чно всіх під­до­слі­дних від­но­ви­ти свої зусилля.

Для само­оцін­ки суб’є­кта занад­то важли­во при­хо­ву­ва­ти свої почу­т­тя, вда­ва­ти, що він насправ­ді спо­кій­ний і про­цес вирі­ше­н­ня зав­да­н­ня його не дуже хви­лює. У тер­мі­нах Дембо суб’є­кти зафі­ксу­ва­ли та ізо­лю­ва­ли свій стан, ство­ри­ли бар’єр між вну­трі­шньою пси­хі­чною систе­мою і зов­ні­шнім Умвельтом (тоб­то без­по­се­ре­дньо вза­є­мо­діє з суб’є­ктом нав­ко­ли­шнім середовищем).

Але напру­га, що росте, тисне і на цей вну­трі­шній бар’єр, і, зре­штою, доста­тньо лише мало­го поштов­ху з боку екс­пе­ри­мен­та­то­ра (напри­клад, глу­зу­ва­н­ня, коли чер­го­ва спро­ба випро­бу­ва­но­го вирі­ши­ти зав­да­н­ня не вда­ла­ся), щоб під­до­слі­дний зла­мав­ся: бар’єр між вну­трі­шньою систе­мою і зов­ні­шнім сві­том роз­па­да­є­ться. Суб’єкт стає вкрай емо­цій­ним і гру­бим, він почи­нає гово­ри­ти про свої осо­би­сті спра­ви і зов­сім по-дитя­чо­му вередувати.

Можна смі­ли­во ска­за­ти, що Дембо у робо­ті про­ве­ла ана­ліз пове­дін­ки під­до­слі­дних з погля­ду скла­дної дина­мі­чної систе­ми польо­вих сил і бар’єрів.

Інтенсивність цих сил і опір бар’є­рів змі­ню­є­ться з часом, тому затвер­дже­н­ня типу «за сти­му­лом нав­ко­ли­шньо­го сере­до­ви­ща А зав­жди слі­ду­ва­ти­ме реа­кція B» про­сто невірні.

Створюючи аде­ква­тні умо­ви, мані­пу­лю­ю­чи під­до­слі­дни­ми та про­во­ку­ю­чи їх, Дембо змо­гла ого­ли­ти пси­хо­ло­гі­чний меха­нізм роз­ви­тку гні­ву. Вона ствер­джу­ва­ла, що ідеї, отри­ма­ні нею в ході екс­пе­ри­мен­ту, можна засто­су­ва­ти і в реаль­них ситуаціях.

Рене ван дер Вір, викла­да­ю­чи екс­пе­ри­мент Дембо, зазна­чає, що ана­ліз екс­пе­ри­мен­таль­ної ситу­а­ції та пове­дін­ки випро­бу­ва­них у робо­ті Дембо було вико­на­но у тра­ди­ці­ях вектор­ної пси­хо­ло­гії Левіна. Коли вона поча­ла свої піло­тні екс­пе­ри­мен­ти влі­тку 1925 року, цьо­го поня­тій­но­го апа­ра­ту ще не існу­ва­ло, але при ана­лі­зі резуль­та­тів, через п’ять років, вона вже могла вико­ри­сто­ву­ва­ти вектор­ну тео­рію. Не виклю­че­но, що її екс­пе­ри­мент, який вона бага­то разів обго­во­рю­ва­ла зі сво­їм нау­ко­вим керів­ни­ком, також впли­нув на виро­бле­н­ня понять цієї тео­рії Левіна.

Поки Дембо готу­ва­ла свою дисер­та­цію у Курта Левіна, вона ще всти­гла попра­цю­ва­ти в Нідерландах, де ста­ви­ла дослі­ди на щурах із про­фе­со­ром Фредеріком Дж. Дж. Буйтендейком. Вона пише Буйтендейку: «Пан про­фе­со­ре, ви не зов­сім поми­ли­ли­ся, коли запі­до­зри­ли, що я хво­ра. Насправді маю жар, і цей жар три­ва­ти­ме ще 7 тижнів… до обсте­же­н­ня». (6) Цими сло­ва­ми, напи­са­ни­ми 31 трав­ня 1930 року, Дембо жар­то­ма ска­за­ла про захист сво­єї дисер­та­ції, яка була при­зна­че­на на 25 липня того ж року.

Дембо успі­шно захи­сти­ла дисер­та­цію. Курт Левін оці­нив її «valde laudabile» (дуже похваль­но). Хоча це й не най­ви­ща оцін­ка (вища — «eximium» — «від­мін­но»), Дембо не засму­ти­ла­ся. Через два дні вона з раді­стю пові­до­ми­ла про захист Буйтендейку: «Кілька днів тому я успі­шно захи­сти­ла дисер­та­цію і від­чу­ваю, що з моїх пле­чей впав вели­кий тягар. Я тер­пі­ти не можу іспи­ти і спо­ді­ва­ю­ся, що мені біль­ше ніко­ли в жит­ті не дове­де­ться їх скла­да­ти. Але все добре, що добре кін­ча­є­ться. Приємно й те, що після іспи­ту я одра­зу буду дуже зайня­та. Через 6 тижнів я їду до про­фе­со­ра Коффке до Нортгемптона, а перед цим мені потрі­бно під­го­ту­ва­ти рефе­рат до дру­ку, мені тре­ба “від­но­ви­ти” мою англій­ську, поди­ви­ти­ся дещо в Берліні та під­го­ту­ва­ти все до поїзд­ки. Я поїду через Хук ван Холланд, Лондон, Ліверпуль… та спо­ді­ва­ю­ся бути у Нью-Йорку 22 вере­сня; звід­ти до Сміт-коле­джу лише 4 годи­ни» (7)

Ситуація в Німеччині ста­ва­ла все більш напру­же­ною. Берлін 1931 силь­но від­рі­зняв­ся від Берліна 1921, куди Дембо при­їха­ла з Росії. Але пере­їзд до США не був вте­чею від неми­ну­чої небез­пе­ки, від вла­ди наци­стів (судя­чи з листів Дембо, вона нічо­го тако­го не від­чу­ва­ла). Навпаки, Дембо роз­гля­да­ла робо­ту у США як чудо­вий шанс про­дов­же­н­ня кар’єри.

США. Академічний волоцюга

Так закін­чив­ся євро­пей­ський пері­од Тамари Дембо. Час від часу вона при­їжджа­ла до Європи, але про­дов­жу­ва­ла свою нау­ко­ву кар’є­ру в Сполучених Штатах, спо­ча­тку у Сміт-коле­джі з Куртом Коффкою, потім у Вустерській дер­жав­ній лікар­ні (1932 – 1934). Але жит­тя скла­да­ло­ся непросто.

Коффка пише Моллі Харроуер, яка пра­цю­ва­ла в 1933-1934 роках у Лондоні: «Моя люба, у п’я­тни­цю вве­че­рі після дуже жва­во­го семі­на­ру, на яко­му я бага­то гово­рив, я під­во­зив маши­ною Дембо. Я поці­ка­вив­ся її пер­спе­кти­ва­ми та зна­йшов їх абсо­лю­тно тра­гі­чни­ми. Кілька тижнів тому їй та Ганфман (8) ска­за­ли, що вони змо­жуть про­дов­жи­ти робо­ту ще на рік на тих самих умо­вах. З того часу двоє паці­єн­тів лікар­ні накла­ли на себе руки, а один убив сані­та­ра. Це при­зве­ло до розу­мі­н­ня жахли­вої ситу­а­ції, пов’я­за­ної з неуком­пле­кто­ва­ні­стю лікар­ні пер­со­на­лом. Частину сво­їх коштів шпи­таль напра­вив на нау­ко­во-дослі­дну робо­ту, але тепер ці гро­ші будуть ціл­ком закон­но повер­ну­ті до фон­ду обслу­го­ву­ю­чо­го пер­со­на­лу. Так що най­кра­ще, що може ста­ти­ся з дво­ма дів­ча­та­ми, – це те, що їх не виже­нуть на вули­цю, але жодно­го цен­ту зар­пла­ти вони не отри­ма­ють. Коли я запи­тав Дембо, чи може вона отри­ма­ти тро­хи гро­шей від батьків, вона без збен­те­же­н­ня від­по­ві­ла, що про це не може бути й мови. Протягом цьо­го року вона мала над­си­ла­ти їм кожен цент, який могла заоща­ди­ти. Значить, вона не має ні цен­та! І потім, ти зна­єш, що вона не має жодних пер­спе­ктив на покра­ще­н­ня сво­го ста­но­ви­ща, оскіль­ки вона зна­хо­ди­ться тут за сту­дент­ською візою і, отже, не може пого­ди­ти­ся на якусь опла­чу­ва­ну поса­ду, навіть якби вона могла її отри­ма­ти. Вона ніко­ли не скар­жи­ться, але вияв­ляє разю­чу мужність. Але я від­чу­ваю, що тре­ба щось зро­би­ти, щоб допо­мог­ти їй. Як ти дума­єш, чи могла б вона отри­ма­ти якусь робо­ту в Англії, ска­жі­мо, у при­ва­тній шко­лі як викла­дач німе­цької мови з можли­ві­стю заро­би­ти, даю­чи при­ва­тні уро­ки росій­ської мови?

Я поду­мав, що ти можеш щось дізна­ти­ся. І ти зав­жди гото­ва допо­мог­ти іншим. Тож про­бач мені за те, що про­шу про таку послу­гу». (9)

Але ситу­а­ція випра­ви­ла­ся і зав­дя­ки тур­бо­там Коффкі, і тому, що до США емі­гру­вав учи­тель Дембо-Курт Левін. Він поїхав май­же від­ра­зу після при­хо­ду Гітлера до вла­ди. Надалі Дембо пра­цю­ва­ла з Левіним в Університеті Айови та Корнельському уні­вер­си­те­ті (1934-1936). Він та його дру­жи­на ста­ви­ли­ся до Дембо як до дочки.

Листівка німе­цькою мовою від 25 січня 1936 року, під­пи­са­на Олександром Лурією, Гітою Біренбаумом та Блюмою Зейгарнік. Вона адре­со­ва­на Курту Левіну, Тамарі Дембо та Марії Овсянкіній. Листівка була від­прав­ле­на з Москви до США на уні­вер­си­тет­ську адре­су Левіна (Архів Курта Левіна) 25 січня 1936 року. Лурія, Біренбаум і Зейгарник про­по­ну­ють про­ве­сти насту­пну «Топологічну нара­ду» (кон­фе­рен­цію з топо­ло­гі­чної пси­хо­ло­гії Курта Левіна) у сво­їй лабо­ра­то­рії у Москві. Ідея спо­ча­тку вигля­да­ла май­же як жарт, але 20 люто­го 1936 року Лурія напра­вив Левіну ще один лист, в яко­му під­кре­слю­ва­ло­ся, що дослі­дже­н­ня осо­би­сто­сті, що про­во­дя­ться в Москві, в дусі «дина­мі­чної тео­рії» Левіна з кожним роком роз­ви­ва­ю­ться. Лурія зга­дав клі­ні­чну робо­ту Біренбаум і Зейгарник та їхнє май­бу­тнє вели­ке дослі­дже­н­ня мисле­н­ня та афе­кту. Потім вели­ку кон­фе­рен­цію – «Левін-Симпозіум» – Лурія запро­по­ну­вав про­ве­сти не у Москві, а у Харкові у черв­ні 1936 року. Але залі­зна заві­са швид­ко опу­ска­ла­ся, і цим пла­нам не суди­ло­ся збу­ти­ся (10).

Топологічна гру­па 1935 року. Архів істо­рії аме­ри­кан­ської пси­хо­ло­гії. Тамара Дембо (ймо­вір­но) сто­їть четвер­та ліво­руч у пер­шо­му ряд­ку. (11)

Дембо пра­цю­ва­ла в Стенфордському уні­вер­си­те­ті (1945-1948), де займа­є­ться реа­бі­лі­та­ці­єю вій­сько­вих, які отри­ма­ли важ­кі пора­не­н­ня під час Другої сві­то­вої вій­ни. Потім був Гарвардський уні­вер­си­тет (1951-1953), де Дембо про­во­ди­ла дослі­дже­н­ня єврей­ських гро­мад США. Звичайно, це дуже пре­сти­жні уні­вер­си­те­ти, але Дембо скрізь мала коро­ткі тим­ча­со­ві позиції.

Поки вона не зна­йшла свій уні­вер­си­тет: Університет Кларка в Массачусетсі у Вустері. Вона ніби опи­са­ла двад­ця­ти­рі­чний круг по Америці і повер­ну­ла­ся до сво­єї гава­ні в 1953 році. В Університеті Кларка вона отри­ма­ла постій­ну пози­цію, щоправ­да, теж не одра­зу, а лише 1959-го.

Вона про­дов­жу­ва­ла свої дослі­дже­н­ня. Виходили кни­ги та вели­кі стат­ті, напри­клад, «Пристосування до неща­стя» про­бле­ма соці­аль­но-пси­хо­ло­гі­чної реа­бі­лі­та­ції, в якій вона з коле­га­ми уза­галь­ни­ла досвід робо­ти з реа­бі­лі­та­ції вій­сько­вих інва­лі­дів. (12)

На фото спів­ро­бі­тни­ки факуль­те­ту пси­хо­ло­гії Університету Кларка. Зліва-напра­во: Тамара Дембо, Сеймур Вапнер, Джон Белл, двоє неві­до­мих чоло­ві­ків і Хайнц Вернер у 1950-х роках. Архів Університету Кларка. (13)

Дембо пра­цю­ва­ла в Університеті Кларка до вихо­ду у від­став­ку у 1972 році, але й після цьо­го зали­ша­ла­ся еме­ре­ті­ус-про­фе­со­ром та жила в уні­вер­си­тет­сько­му кам­пу­сі. Вона під­три­му­ва­ла най­ті­сні­ші про­фе­сій­ні та дру­жні зв’яз­ки з уні­вер­си­тет­ськи­ми психологами.

Тамара Дембо про­жи­ла вели­че­зне жит­тя. І май­же поло­ви­на цьо­го жит­тя про­йшла саме у Вустері. Навряд чи вона дума­ла в 1952 році, коли при­їха­ла, щоб зайня­ти свою чер­го­ву тим­ча­со­ву пози­цію, що затри­му­є­ться в Університеті Кларка біль­ше ніж на 40 років.

Заповіт гештальт-психолога

Коли Тамари Дембо не ста­ло, коле­ги гідно попро­ща­ли­ся з нею. У жур­на­лі Journal of Russian & East European Psychology (він був засно­ва­ний ще в 1962 році і вихо­дить досі) було опу­блі­ко­ва­но вели­ку робо­ту Дембо «Роздуми про які­сних детер­мі­нан­тів у пси­хо­ло­гії». Психологи Альберто Роса та Джеймс Верч напи­са­ли роз­ло­гий від­гук про цю робо­ту. А Джеймс Верч опу­блі­ку­вав In Memoriam (цита­та­ми з цієї стат­ті ми й роз­по­ча­ли наш нарис). (14)

Альберто Роса і Джеймс Верч пишуть: «На дум­ку Дембо, можли­во­сті вивче­н­ня люд­сько­го досві­ду з вико­ри­ста­н­ням нау­ко­вих мето­дів, які зазви­чай вико­ри­сто­ву­ю­ться в пси­хо­ло­гії, у кра­що­му випад­ку дуже обме­же­ні. Вона ствер­джує, що замість того, щоб покла­да­ти­ся на “об’є­ктив­ні спо­сте­ре­же­н­ня сто­рон­ніх”, необ­хі­дно пере­йти до емпі­ри­чних спо­сте­ре­жень, досту­пних лише носію досві­ду. Крім іншо­го, це перед­ба­чає транс­фор­ма­цію від­но­син між пси­хо­ло­гом і суб’є­ктом, і це одне з най­більш ціка­вих і дале­к­ося­жних наслід­ків стат­ті Дембо… Витоки цієї лінії мір­ку­вань можна зна­йти в стат­ті Дембо про гнів 1931 року, в якій як екс­пе­ри­мен­та­тор вона залу­чає дослі­джу­ва­них в інтен­сив­ну соці­аль­ну вза­є­мо­дію, а не роз­гля­да­ла їх з боку. Але той тип від­но­син рів­но­сті, який вона пред­став­ляє у сво­їй нині­шній стат­ті, вихо­дить за ці межі. Він перед­ба­чає пере­хід від від­но­син між екс­пе­ри­мен­та­то­ром як суб’є­ктом та випро­бу­ва­ним як об’є­ктом (тоб­то «суб’є­ктом» у пси­хо­ло­гі­чно­му дослі­джен­ні) до від­но­син між дво­ма справ­жні­ми суб’єктами.

У пев­но­му сен­сі це схо­же на те, що Бахтін поба­чив у роман­но­му дискур­сі Достоєвського. В обох випад­ках йде­ться про пере­хід від типу від­но­син “Я-вона­/він” до від­но­син “Я-Я”. Це, зви­чай­но, є ради­каль­ною змі­ною зви­чай­но­го під­хо­ду в дослі­дній пси­хо­ло­гії. Крім наслід­ків для мето­дів дослі­дни­цької пси­хо­ло­гії це має зна­че­н­ня розу­мі­н­ня пси­хо­ло­гії як діяль­но­сті. Пропозиції Дембо — це про­по­зи­ції щодо впро­ва­дже­н­ня нової полі­ти­ки в про­цес пси­хо­ло­гі­чних дослі­джень. Зокрема, це нова полі­ти­ка, в якій від­мін­но­сті у вла­ді та авто­ри­те­ті між екс­пе­ри­мен­та­то­ром та “суб’є­ктом” змен­шу­ю­ться, якщо не усу­ва­ю­ться. Цей смі­ли­вий крок від­обра­жає мудрість, нако­пи­че­ну май­же за сто­річ­чя осо­би­сто­го та про­фе­сій­но­го досві­ду. До цьо­го вар­то дослу­ха­ти­ся». (15)

Дослідження про­дов­жу­є­ться. Гештальт відкрито.

Пам’ятник на моги­лі Тамари Дембо

Ні роди­ни, ні дітей Тамара Дембо не мала.

Її не ста­ло 17 жов­тня 1993 року. New York Times опу­блі­ку­ва­ла (16) коро­ткий некро­лог, де наго­ло­ше­но про заслу­ги Тамари Дембо у робо­ті з реа­бі­лі­та­ції пора­не­них вете­ра­нів Другої сві­то­вої війни.

Тамара Дембо похо­ва­на на єврей­сько­му цвин­та­рі Бней-Бріт, Вустер, Массачусетс.

На її пам’я­тни­ку напи­са­но ім’я іври­том та англій­ською та вка­за­но дати жит­тя. «Тамара Дембо дочка Василя та Софії Дембо. Учениця Дори Левітан, уби­тої наци­ста­ми». Хто така Дора Левітан, і яку роль вона віді­гра­ла у жит­ті вида­тно­го гештальт-пси­хо­ло­га, вста­но­ви­ти не вдалося.

 

Примітки

(1) James V. Wertsch (1993) In Memoriam, Journal of Russian & East European Psychology, 31:6, 3-4. To link to this article: http://dx.doi.org/10.2753/RPO1061-040531063.

(2) Верена Дорн. Кагани з Баку: біо­гра­фія сім’ї. Verena Dohrn. «Die Kahans aus Baku: Eine Familienbiographie».

(3) Журнал вихо­дить і сьо­го­дні, щоправ­да, англій­ською під назвою Psychological Research.

4) Danziger, K. (1990). Constructing the subject: Historical origins of psychological research. Cambridge, MA: Cambridge, University Press. (1990)

(5) У викла­ді робо­ти Тамари Дембо ми піде­мо стат­ті René van der Veer. Tamara Dembo’s european years: working with lewin and Buytendijk. Journal of History of Behavioral Sciences: Vol. 36(2), 109-126.Spring 2000. Дисертація Тамари Дембо опу­блі­ко­ва­на в жур­на­лі і май­же від­ра­зу вийшла як моно­гра­фія: Der Ärger als dynamisches Problem. Psychologische Forschung, 15, 1 – 144. Der Ärger als dynamisches Problem. Berlin: Julius Springer.

(6) René van der Veer.

(7) René van der Veer.

(8) Євгенія Ганфман (1905-1983) — пси­хо­лог, емі­гран­тка з Росії. Вони з Дембо і пра­цю­ва­ли разом, і діли­ли одну кім­на­ту у Вустері

(9) Цит. по William R. Woodward. Russian women émigrées in psychology: Informal Jewish Networks. History of Psychology 2010, Vol. 13, No. 2, 111 – 137. University of New Hampshire.

(10) Revisionist Revolution in Vygotsky Studies. Edited by Anton Yasnitsky and René van der Veer. First published 2016. Routledge is an imprint of the Taylor & Francis Group. London and New York, NY 10017, p. 211

(11) William R. Woodward.

(12) Див. Dembo, T., Leviton, G. L., & Wright, B. A. (1956). Adjustment to misfortune — A problem of social psychological rehabilitation. Artificial Limbs, 3, 4-62. Є росій­ський пере­клад: Московський пси­хо­те­ра­пев­ти­чний жур­нал, 2003, № 1, 142. Пристосування до неща­стя — про­бле­ма соці­аль­но-пси­хо­ло­гі­чної реа­бі­лі­та­ції. Т. Дембо, Г. Левітон, Б. Райт)

(13) William R. Woodward.

(14) Thoughts on Qualitative Determinants in Psychology. Tamara Dembo
To cite this article: Tamara Dembo (1993) Thoughts on Qualitative Determinants in
Psychology, Journal of Russian & East European Psychology, 31:6, 15-70
To link to this article: http://dx.doi.org/10.2753/RPO1061-0405310615
Tamara Dembo and Her Work. Alberto Rosa & James V. Wertsch. To cite this article: Alberto Rosa & James V. Wertsch (1993) Tamara Dembo and Her Work, Journal of Russian & East European Psychology, 31:6, 5-13 To link to this article: http://dx.doi.org/10.2753/RPO1061-040531065
Journal of Russian & East European Psychology, In Memoriam. James V. Wertsch
To cite this article: James V. Wertsch (1993) In Memoriam, Journal of Russian & East European. Psychology, 31:6, 3-4. To link to this article: http://dx.doi.org/10.2753/RPO1061-040531063.

(15) Tamara Dembo and Her Work. Alberto Rosa & James V. Wertsch.

(16) Tamara Dembo, 91, Gestalt Psychologist Who Studied Anger. New York Times, 1993.10.19.

  14.01.2024

, ,