Шостий нарис із серії «Творці» присвячений Тамарі Дембо, видатному психологу, чиї роботи з дослідження «гніву як динамічного процесу» та реабілітації інвалідів зберігають свою наукову актуальність до наших днів. Дембо народилася Баку, в 1920-ті роки навчалася в одного з основоположників гештальтпсихологія Курта Левіна і багато років працювала в американських університетах. У проекті «Творці» спільно з RASA (Russian-American Science Association) T-invariant за підтримки Richard Lounsbery Foundation продовжує публікацію серії біографічних нарисів про вихідців з Російської імперії, які зробили значний внесок у світову науку та технології, про тих, кому ми зобов’язані нашій новою реальністю.
У 1920-ті роки в Берліні в Інституті психології під керівництвом Курта Левіна зібралася дивовижна команда: це були молоді дівчата, емігрантки з Російської імперії. Вони зробили цілу серію видатних робіт із психології. А потім роз’їхалися світом. Однією із зірок цієї команди була Тамара Дембо. Свою знамениту роботу «Гнів як динамічний процес» вона виконала, будучи зовсім молодою дослідницею. І сьогодні психологи повертаються до її робіт і наново їх продумують.
Ранні роки. Баку. Російська імперія
Тамара Василівна (Вульфівна) Дембо народилася 1902 року в Баку у забезпеченій єврейській родині. Її мати — Софія Дембо (Вовчкіна) (1871 — дата смерті невідома), батько — Вульф (Василь) Дембо (1865 — після 1916 року).
Вульф Дембо був співвласником нафтопереробних компаній «Дембо та брати» та «А. Дембо та Х. Каган». Друга компанія була заснована його дідом-прадідом Тамари Дембо-Ароном Дембо і Хаїмом Каганом в 1870 роках і стала великим виробником гасу.
У ранньому дитинстві у Тамари Дембо діагностували хворобу серця. Згадуючи свої довгі розмови з Дембо вже в другій половині XX століття, американський психолог Джеймс Верч (James V. Wertsch) — колега Тамари Василівни в Університеті Кларка, писав: «Однією з ключових концепцій, які професор Дембо використовувала у своїх роботах про психолог пов’язаних з успішною реабілітацією після хвороби або травми, була концепція asset-minded. Вона використовувала цей термін для позначення здатності людини зосереджуватись на своїх перевагах та сильних сторонах, а не на непереборних проблемах та недоліках, які відрізняють його від інших людей…». (1).
Верч пише, що проблеми зі здоров’ям у дитинстві багато в чому сформували професійний підхід майбутнього психолога: «Як це часто буває, професійний інтерес професора Дембо до цієї концепції, ймовірно, пов’язаний з її власним життєвим досвідом. У дитинстві їй діагностували серцеве захворювання (ймовірно, “шуми у серці”). В результаті дитинство вона провела фактично замкненою в будинку, а часто й прикутою до ліжка. Їй не дозволяли гратися, ходити до школи (у неї був приватний репетитор) і займатися багатьма іншими видами діяльності, які є важливою частиною життя дітей». Верч пише, що у другій половині ХХ століття дитячі хвороби Дембо «стали предметом гумору з боку колег». Справді, Дембо прожила напрочуд довге (91 рік) життя, і не тільки сама відрізнялася відмінним здоров’ям, а й допомогла реабілітації багатьох людей, які отримали тяжкі поранення під час Другої світової війни.
Принцип asset-minded — зосередьтеся на тому, що у вас є, і спробуйте забути про те, що ви втратили — був в житті Дембо головним.
До 18 років Тамара Дембо не лише фізично зміцніла, а й склала екстерном іспити за курс чоловічої бакінської гімназії. 1920 року вона вступила на електромеханічне відділення Петроградського політехнічного інституту: хотіла стати інженером. Але вже не до навчання. Революція та громадянська війна в Російській імперії змусили сім’ю Дембо емігрувати. Вульф Дембо походив із литовських євреїв. Йому вдалося виправити сім’ї литовські паспорти і в 1921 Дембо покинули Росію.
Якщо про життя Тамари Василівни Дембо ми багато знаємо, про долю її батьків невідомо майже нічого. Джеймс Верч пише, що більшість сім’ї Дембо загинула в Німеччині та СРСР, але не уточнює, що стало з її батьком і матір’ю. Навряд чи їхнє життя склалося легко. Про це свідчить, наприклад, такий епізод. Коли на початку 30-х років уже в Америці матеріальне становище Тамари Дембо було просто повним відчаю, колега запитував її: чи не могли б їй допомогти рідні? І вона відповіла, що нещодавно сама вислала батькам усе до центу. Що сталося з ними в Німеччині після приходу до влади Гітлера? Встановити нам не вдалося.
А ось життя компаньйонів Дембо — сім’ї Каган — склалося інакше. Вже в XXI столітті німецька письменниця Верена Дорн написала біографічний роман про Каган (2): «Змагаючись з Нобелем і співпрацюючи з Ротшильдом, Хаїм Каган (1850-1916), виходець з польсько-литовського містечка, зробив свій бізнес на нафтових місцях. (І робив він свій бізнес разом з компаньйоном-Ароном Дембо. — ВГ) Однак Перша світова війна роз’єднала сім’ю, а більшовицький режим знищив будь-які можливості для розвитку і процвітання. У цей нестабільний час семеро його дітей успадкували його бізнес. Вони бігли до Берліна, заснували нові компанії, стали глобальними гравцями у нафтовому бізнесі… Вони керували мережами автозаправних станцій та демонстрували підприємницький дух в інноваційній галузі, яка мала стратегічне значення. Вони були філантропами, допомагають біженцям… і були віддані ідеї відтворення єврейської батьківщини в Палестині. Коли до влади прийшли нацисти, сім’я, яка мала налагоджені транснаціональні зв’язки, знову втекла з Берліна до Парижа, а звідти до Тель-Авіва та Нью-Йорка».
Верена Дорн пише, що Кагани допомагають біженцям. Але, мабуть, серед тих, кому вони допомагали, родини Вульфа Дембо не виявилося.
Берлін. Золоті двадцяті
Коли Тамара Дембо приїхала до Берліна 1921 року, їй було 19 років. Це був захоплюючий час та дивовижне місце. Період Веймарської республіки (1919-1933) був відзначений постійними соціальними і політичними конфліктами. На момент приходу Гітлера до влади 1933 року уряд змінювалося 21 раз. Але ці роки згодом назвали «золотими двадцятими». Це був період технічних та культурних інновацій, європейським центром яких став Берлін.
Вчені, письменники, музиканти та художники з Німеччини та з усієї Європи прямували до Берліна. Тут звучали чудові оркестри, виходили 120 газет, працювали 40 театрів. Серед видатних письменників та вчених, які жили в Берліні, можна згадати Бертольда Брехта та Роберта Музіля, Альберта Ейнштейна та Макса Планка. І це був короткий час «російського Берліна».
На початку 1920-х у Берліні влаштувалася, хоч і ненадовго, велика російська громада, відкрилися школи та виходили газети. Наприклад, тут виходила газета «Руль», яку випускали лідери кадетської партії Йосип Гессен та Володимир Дмитрович Набоков. Тираж газети сягав 20 тисяч. Її читала вся російськомовна Європа. Саме у ній дебютував зі своїми віршами майбутній великий письменник Володимир Набоков. У романах «Машенька» і «Дар» він докладно (хоч і досить іронічно) описав і Берлін 20-х років.
До Берліна приїжджали радянські громадяни, які могли вільно спілкуватися з емігрантами. Фактично через низькі ціни і багате культурне життя Берлін на якийсь час став улюбленим місцем візитерів з СРСР. Але не всіх цікавили лише низькі ціни. До Берліна постійно приїжджали радянські вчені і математики, і фізики, і хіміки, і психологи.
Серед російських інтелектуалів, які відвідали Берлін на початку 20-х, були психологи Олександр Лурія, Лев Виготський та Дмитро Узнадзе. Берлін дозволив юній Тамарі Дембо не лише включитися у бурхливе життя «золотих двадцятих», а й встановити міцні зв’язки з науковою спільнотою, зокрема американськими та радянськими колегами.
Інститут психології: Курт Левін та його учениці
Тамара Дембо вирішує навчатися у Берлінському університеті. Курси, які вона обрала, відрізняють не лише різноманітність її інтересів, а й деяку розгубленість та невизначеність вибору. Їй хочеться займатися буквально всім: вона почала з математики та природничих наук, потім захопилася філософією, економікою та історією мистецтв. І, нарешті, психологією, яка стала її професією.
Спочатку Дембо зайнялася «промисловою психологією», зокрема, областю, яку ми зараз називаємо ергономікою. Але, почувши про роботи Курта Левіна від своїх подруг університету — Марії Овсянкіної та Блюми Зейгарник — Дембо почала відвідувати його заняття.
В Інституті психології Левін зібрав групу талановитих молодих дослідників та дослідниць. Основу цієї групи складали єврейки, емігрантки із Російської імперії. Спочатку вони вчилися у Левіна, та потім і проводили самостійні дослідження під керівництвом. Як і Дембо, Гіта Біренбаум, Марія Овсянкіна та Блюма Зейгарник опублікували результати своїх досліджень у журналі Psychologische Forschung («Психологічні дослідження»), який був заснований у 1921 році провідними представниками гештальтпсихології: Куртом Левіним, Куртом Гольдштейном, Гансом Вальтером Грюле, Вольфгангом Келером, Куртом Коффкой і Максом Вертхаймером.(3)
Роботи молодих дослідниць були надруковані в журналі як частина довгої серії публікацій у рубриці «Дослідження психології дії та афекту» за загальною редакцією Курта Левіна.
Курт Данцигер у своїй монографії «Конструювання суб’єкта. Історія походження психологічних досліджень»(4) пише, що космополітичний характер групи Курта Левіна змусив її учасниць повніше усвідомлювати долучення особистості у соціальний контекст. Вони краще за інших психологів розуміли, що поведінка людини визначається не тільки проявом її особистісних якостей, але обов’язково відображає соціальну ситуацію. Вони вивчали людину не ізольовано, а деякому психологічному полі (як і пропонував сам Курт Левін). Прийняття цієї точки зору мало на увазі новий погляд на роль експериментатора та його відносини з піддослідними. Коротко кажучи, експериментатор вступав з піддослідним у досить тісні стосунки (іноді досить напружені, як у експериментах Дембо).
Курт Левін. Вікіпедія
І навчання, і дослідження Дембо проходили у космополітичній, справді міжнародній атмосфері Берліна та берлінської школи гештальтпсихології. Берлінський Інститут психології більше, ніж інші німецькі дослідницькі інститути, служив місцем зустрічі психологів з усього світу (зокрема і СРСР). Американський психолог Дж. Ф. Браун, наприклад, допомагав Дембо у проведенні кількох її експериментів. В одному з експериментів Дембо як випробуваний брав участь і Олександр Лурія. (Вона говорила пізніше, що це був важкий випадок). Космополітична атмосфера інституту, можливо, полегшила й адаптацію Дембо у Берліні та безсумнівно підготувала її до майбутньої еміграції до Сполучених Штатів.
Закінчивши навчання, Дембо почала займатися дослідженнями під керівництвом Левіна та Вольфганга Кьолера. З 1925 по 1928 рік вона провела низку експериментів, які зрештою стали емпіричною основою її дисертації. У цій дисертації вона згадує Кьолера, Левіна, Ганса Руппа та Вертхаймера як своїх найважливіших вчителів у психології. Але переважно вона спиралася на принципи топологічної чи польової психології Левіна: і постановка експериментів, і аналіз результатів, і теоретичне осмислення відбивали динамічний підхід того часу Левіна.
Перш ніж ми детальніше зупинимося на найвідомішій роботі Дембо, що отримала назву «Гнів як динамічний процес», коротко скажемо про роботи її подруг: Марії Овсянкіної та Блюми Зейгарник. Ці роботи залишили суттєвий слід у світовій психологічній науці, і обидві пов’язані з ідеями Левіна, зокрема, з обов’язковою активною взаємодією випробуваного експериментатором. У цих випадках (як і експериментах Дембо) сам експериментатор як би грає роль соціального контексту і ніяких інших впливів немає, тобто створюється соціальна модель.
Робота Блюми Зейгарник пов’язана з описом так званого ефекту Зейгарник. Досліджуваному пропонувалося певного роду завдання, і він починав його виконувати. У деяких випадках експериментатор раптом оголошував піддослідному, що дуже поспішає та переривав рішення. В інших випадках піддослідний спокійно доводив рішення до кінця. Через деякий час експериментатор просив піддослідного пригадати завдання, які він вирішував. У переважній більшості випадків піддослідний добре пам’ятав саме ті завдання, розв’язати які йому не дали. Зейгарник показала, що невирішені завдання залишаються у пам’яті, й у деяких випадках це досить болісно.
Ефект Овсянкіної її біографи описали так: «Під час наступного експерименту піддослідний отримував елементарні за складністю виконання завдання, наприклад, потрібно було скласти фігуру з розділених частин, намалювати предмет або вирішити головоломку. Приблизно у середині виконання завдання, його переривали та просили виконати іншу дію зі словами “Будь ласка, зробіть це”. У той час, коли піддослідний закінчував друге завдання, експериментатор навмисне відволікався на щось, наприклад, писав, шукав папери на столі або гортав книгу. Виконавши друге завдання, 86% піддослідних поверталися “до колишнього, перерваного дії, бажаючи його завершити, хоча з інструкції цього робити не потрібно”. Марія дійшла висновку, що переривання у здійсненні особисто важливого акту залишає відчуття незакінченості, напруженості, що спонукає людину до відновлення дій за наступної можливості, тобто перерване завдання навіть без стимулюючої цінності викликає “квазіпотребу”. Таким чином, робота М. Рікерс-Овсянкіної була логічним доповненням і диференціацією проблем знаменитої роботи Блюми Вульфівни Зейгарник (ефект Зейгарник про міцніше запам’ятовування перерваних дій, ніж завершених)». (Жіночі імена у психології: Марія Рікерс-Овсянкіна (Maria Rickers-Ovsiankina). Д. В. Жарова, А. Р. Батиршина. Vestnik of Minin University. 2018. Volume 6. No 1)
Ефект Зейгарник та ефект Овсянкіної стали джерелом свого роду мема: «незакритий гештальт» та безлічі жартів із цього приводу.
На жаль, ім’я чудового психолога Марії Овсянкіної сьогодні мало хто пам’ятає (ми плануємо присвятити їй окремий нарис у циклі «Творці»).
Долі Зейгарник та Овсянкіної склалися по-різному. На початку 30-х Блюма Зейгарник повернулася до Радянського Союзу. Вона успішно працювала з Левом Виготським та Олександром Лурією. Але в 1939 році її чоловіка заарештували і засудили до 10 років таборів за шпигунство. З табору він не повернувся. Дата смерті, зазначена у свідоцтві про смерть, отриману сім’єю вже 1990-го: 20 квітня 1942 року. Після арешту чоловіка Блюма Зейгарник залишилася з двома маленькими дітьми.
Марія Овсянкіна емігрувала до США.
Гнів як динамічний процес
Дембо почала дисертацію з викладу свого теоретичного світогляду в короткому вступному розділі. Вона пояснила, що хоче вивчити походження та розвиток гніву (досади, роздратування).(5) Вона стверджувала, що психологія почуттів та емоцій недостатньо розвинена, оскільки в ній домінують прості класифікації. Цей недолік вона пояснювала виходячи з підходу, що склався в психології. Характерною рисою цього підходу було те, що дослідники спостерігали за багатьма людьми, та потім намагалися побудувати «середнього суб’єкта» з урахуванням статистичного аналізу асоціацій між конкретними емпіричними показниками.
Слідом за Левіном Дембо наголошує на іншому: необхідно дослідити конкретні поодинокі випадки та їх індивідуальний розвиток. На думку Дембо замість «абстрактного середнього значення якнайбільшого числа випадків» дослідники повинні спробувати відтворити чисте явище в експериментальних, модельних умовах.
Відповідно до цього підходу Дембо вирішує викликати гнів у чистих лабораторних умовах. Для цього Дембо запропонувала зіштовхнути випробуваних із проблемами, вирішити які або неможливо, або дуже важко, причому експериментатор не тільки протоколює процес, але іноді й активно заважає вирішенню завдання.
У процесі вирішення завдань за піддослідними спостерігали експериментатор та її помічник. Вони вели докладну стенограму. Після цього піддослідних розпитували про їхні відчуття під час експерименту. Дембо пише, що було б ідеально знімати експерименти на кінокамеру, але випробування показали, що такий метод технічно все ще занадто складний і дорогий.
Всього на 27 піддослідних було проведено 64 експерименти (кожен експеримент тривав близько однієї-двох годин) протягом чотирьох років (1925-1928 роки). Досліджувані не знали, що саме гнів був темою дослідження.
Дембо використовувала два завдання: «метання кільця» та «захоплення квітки». В експерименті з метанням кільця піддослідному пропонувалося накинути поспіль десять кілець на пляшку з відстані 3,5 м. Більшості це виявилося не під силу. До того ж експериментатор іноді активно заважав виконанню завдання, ловлячи кинуті піддослідним кільця.
В експерименті із захоплення квітки завдання полягало в тому, щоб дістати квітку рукою, не виходячи з обмеженої ділянки. Причому було два очевидні рішення: стати на коліна, так щоб ступні залишалися в дозволеній зоні і дотягнутися до квітки, або спертися на стілець, що стоїть за межами зони і таким чином дістати квітку. Але експериментатор наполягав на пошуку третього рішення, хоча такого рішення не було, і всі пропозиції досліджуваних відхилялися як порушуючи правила експерименту.
Піддослідні займаються вирішенням завдань протягом години чи двох. Вони занадто втомлювалися. І це теж входило до експерименту.
Дембо висунула гіпотезу, що повторювані невдачі випробуваних і провокуюча поведінка експериментатора (наприклад, глузування після невдачі) можуть викликати гнів і роздратування.
За словами Дембо, аналізуючи експериментальні ситуації, можна було б припустити, що поведінка піддослідних є регулярною, тобто стан А завжди викликає стан В. Але експерименти показали, що це не так. Стан випробуваного носить чітко виражений накопичувальний характер залежно від напруги, що росте. Якщо на початку експерименту у відповідь на глузування експериментатора випробуваний міг просто посміхнутися, то ближче до кінця — міг вилаятися або навіть кинути кільце не на пляшку, а в експериментатора.
Дембо розглядає ситуацію відповідно до топологічної та векторної теорії Курта Левіна. На піддослідного діють кілька сил (векторів). Причому інтенсивність цих впливів змінюється.
Схема експерименту Тамари Дембо. Джерело малюнка: René van der Veer.
Що за сили?
По-перше, це мета А. Для випробуваних, які прийняли умови експерименту, А набуває різко позитивної валентності, тобто випробувані дуже хочуть досягти цієї мети.
Їхнім спробам заважає внутрішній бар’єр B, який має негативну валентність. Коли негативна валентність внутрішнього бар’єру B перевищує позитивну валентність мети A, у випробуваних з’являється бажання залишити експеримент. Однак вони майже ніколи цього не роблять.
Піти означає, серед іншого, визнати повну невдачу. Той факт, що піддослідні практично ніколи не припиняють експеримент (тобто не виходять з кімнати), дозволяє припустити, що в ситуації є ще й зовнішній бар’єр — С. (На малюнку це навколишній експериментальне поле овал).
Суб’єкт в експерименті затиснутий різними силами та бар’єрами. У міру того, як невдачі накопичуються, напруга посилюється. Суб’єкт може почати «розгойдуватися»: він вагається між прагненням до мети та бажанням піти.
Сили непостійні: суб’єкт відчуватиме сильний потяг до мети, якщо вирішить, що шанси на її досягнення чомусь стали вищими.
Більшість дисертації Дембо складалася з докладного опису того, що роблять піддослідні, коли психологічна напруга зростає. Наприклад, після багаторазових невдач піддослідні починають пропонувати або нереалістичні рішення, або ерзац-рішення. Нереальне рішення: загіпнотизувати квітку, щоб вона вилетіла з горщика і впала в руки піддослідному. Ерзац-рішення — це, наприклад, накинути кільце на якийсь інший об’єкт, що стоїть в кімнаті, а не на пляшку.
Дембо визначає ситуацію, коли піддослідні «залишають» експеримент, практично не виходячи з кімнати. Не маючи можливості вирішити завдання і відчуваючи себе нездатним вийти з кімнати, деякі піддослідні, наприклад, починають читати газету чи мріяти. Інші намагаються вийти із ситуації фізично, раптово згадуючи термінові телефонні дзвінки, які їм потрібно зробити. Жорстка позиція експериментатора (наприклад, “Треба продовжити експеримент”, “Є інше рішення”) зрештою змушує практично всіх піддослідних відновити свої зусилля.
Для самооцінки суб’єкта занадто важливо приховувати свої почуття, вдавати, що він насправді спокійний і процес вирішення завдання його не дуже хвилює. У термінах Дембо суб’єкти зафіксували та ізолювали свій стан, створили бар’єр між внутрішньою психічною системою і зовнішнім Умвельтом (тобто безпосередньо взаємодіє з суб’єктом навколишнім середовищем).
Але напруга, що росте, тисне і на цей внутрішній бар’єр, і, зрештою, достатньо лише малого поштовху з боку експериментатора (наприклад, глузування, коли чергова спроба випробуваного вирішити завдання не вдалася), щоб піддослідний зламався: бар’єр між внутрішньою системою і зовнішнім світом розпадається. Суб’єкт стає вкрай емоційним і грубим, він починає говорити про свої особисті справи і зовсім по-дитячому вередувати.
Можна сміливо сказати, що Дембо у роботі провела аналіз поведінки піддослідних з погляду складної динамічної системи польових сил і бар’єрів.
Інтенсивність цих сил і опір бар’єрів змінюється з часом, тому затвердження типу «за стимулом навколишнього середовища А завжди слідуватиме реакція B» просто невірні.
Створюючи адекватні умови, маніпулюючи піддослідними та провокуючи їх, Дембо змогла оголити психологічний механізм розвитку гніву. Вона стверджувала, що ідеї, отримані нею в ході експерименту, можна застосувати і в реальних ситуаціях.
Рене ван дер Вір, викладаючи експеримент Дембо, зазначає, що аналіз експериментальної ситуації та поведінки випробуваних у роботі Дембо було виконано у традиціях векторної психології Левіна. Коли вона почала свої пілотні експерименти влітку 1925 року, цього понятійного апарату ще не існувало, але при аналізі результатів, через п’ять років, вона вже могла використовувати векторну теорію. Не виключено, що її експеримент, який вона багато разів обговорювала зі своїм науковим керівником, також вплинув на вироблення понять цієї теорії Левіна.
Поки Дембо готувала свою дисертацію у Курта Левіна, вона ще встигла попрацювати в Нідерландах, де ставила досліди на щурах із професором Фредеріком Дж. Дж. Буйтендейком. Вона пише Буйтендейку: «Пан професоре, ви не зовсім помилилися, коли запідозрили, що я хвора. Насправді маю жар, і цей жар триватиме ще 7 тижнів… до обстеження». (6) Цими словами, написаними 31 травня 1930 року, Дембо жартома сказала про захист своєї дисертації, яка була призначена на 25 липня того ж року.
Дембо успішно захистила дисертацію. Курт Левін оцінив її «valde laudabile» (дуже похвально). Хоча це й не найвища оцінка (вища — «eximium» — «відмінно»), Дембо не засмутилася. Через два дні вона з радістю повідомила про захист Буйтендейку: «Кілька днів тому я успішно захистила дисертацію і відчуваю, що з моїх плечей впав великий тягар. Я терпіти не можу іспити і сподіваюся, що мені більше ніколи в житті не доведеться їх складати. Але все добре, що добре кінчається. Приємно й те, що після іспиту я одразу буду дуже зайнята. Через 6 тижнів я їду до професора Коффке до Нортгемптона, а перед цим мені потрібно підготувати реферат до друку, мені треба “відновити” мою англійську, подивитися дещо в Берліні та підготувати все до поїздки. Я поїду через Хук ван Холланд, Лондон, Ліверпуль… та сподіваюся бути у Нью-Йорку 22 вересня; звідти до Сміт-коледжу лише 4 години» (7)
Ситуація в Німеччині ставала все більш напруженою. Берлін 1931 сильно відрізнявся від Берліна 1921, куди Дембо приїхала з Росії. Але переїзд до США не був втечею від неминучої небезпеки, від влади нацистів (судячи з листів Дембо, вона нічого такого не відчувала). Навпаки, Дембо розглядала роботу у США як чудовий шанс продовження кар’єри.
США. Академічний волоцюга
Так закінчився європейський період Тамари Дембо. Час від часу вона приїжджала до Європи, але продовжувала свою наукову кар’єру в Сполучених Штатах, спочатку у Сміт-коледжі з Куртом Коффкою, потім у Вустерській державній лікарні (1932–1934). Але життя складалося непросто.
Коффка пише Моллі Харроуер, яка працювала в 1933-1934 роках у Лондоні: «Моя люба, у п’ятницю ввечері після дуже жвавого семінару, на якому я багато говорив, я підвозив машиною Дембо. Я поцікавився її перспективами та знайшов їх абсолютно трагічними. Кілька тижнів тому їй та Ганфман (8) сказали, що вони зможуть продовжити роботу ще на рік на тих самих умовах. З того часу двоє пацієнтів лікарні наклали на себе руки, а один убив санітара. Це призвело до розуміння жахливої ситуації, пов’язаної з неукомплектованістю лікарні персоналом. Частину своїх коштів шпиталь направив на науково-дослідну роботу, але тепер ці гроші будуть цілком законно повернуті до фонду обслуговуючого персоналу. Так що найкраще, що може статися з двома дівчатами, – це те, що їх не виженуть на вулицю, але жодного центу зарплати вони не отримають. Коли я запитав Дембо, чи може вона отримати трохи грошей від батьків, вона без збентеження відповіла, що про це не може бути й мови. Протягом цього року вона мала надсилати їм кожен цент, який могла заощадити. Значить, вона не має ні цента! І потім, ти знаєш, що вона не має жодних перспектив на покращення свого становища, оскільки вона знаходиться тут за студентською візою і, отже, не може погодитися на якусь оплачувану посаду, навіть якби вона могла її отримати. Вона ніколи не скаржиться, але виявляє разючу мужність. Але я відчуваю, що треба щось зробити, щоб допомогти їй. Як ти думаєш, чи могла б вона отримати якусь роботу в Англії, скажімо, у приватній школі як викладач німецької мови з можливістю заробити, даючи приватні уроки російської мови?
Я подумав, що ти можеш щось дізнатися. І ти завжди готова допомогти іншим. Тож пробач мені за те, що прошу про таку послугу». (9)
Але ситуація виправилася і завдяки турботам Коффкі, і тому, що до США емігрував учитель Дембо-Курт Левін. Він поїхав майже відразу після приходу Гітлера до влади. Надалі Дембо працювала з Левіним в Університеті Айови та Корнельському університеті (1934-1936). Він та його дружина ставилися до Дембо як до дочки.
Листівка німецькою мовою від 25 січня 1936 року, підписана Олександром Лурією, Гітою Біренбаумом та Блюмою Зейгарнік. Вона адресована Курту Левіну, Тамарі Дембо та Марії Овсянкіній. Листівка була відправлена з Москви до США на університетську адресу Левіна (Архів Курта Левіна) 25 січня 1936 року. Лурія, Біренбаум і Зейгарник пропонують провести наступну «Топологічну нараду» (конференцію з топологічної психології Курта Левіна) у своїй лабораторії у Москві. Ідея спочатку виглядала майже як жарт, але 20 лютого 1936 року Лурія направив Левіну ще один лист, в якому підкреслювалося, що дослідження особистості, що проводяться в Москві, в дусі «динамічної теорії» Левіна з кожним роком розвиваються. Лурія згадав клінічну роботу Біренбаум і Зейгарник та їхнє майбутнє велике дослідження мислення та афекту. Потім велику конференцію – «Левін-Симпозіум» – Лурія запропонував провести не у Москві, а у Харкові у червні 1936 року. Але залізна завіса швидко опускалася, і цим планам не судилося збутися (10).
Топологічна група 1935 року. Архів історії американської психології. Тамара Дембо (ймовірно) стоїть четверта ліворуч у першому рядку. (11)
Дембо працювала в Стенфордському університеті (1945-1948), де займається реабілітацією військових, які отримали важкі поранення під час Другої світової війни. Потім був Гарвардський університет (1951-1953), де Дембо проводила дослідження єврейських громад США. Звичайно, це дуже престижні університети, але Дембо скрізь мала короткі тимчасові позиції.
Поки вона не знайшла свій університет: Університет Кларка в Массачусетсі у Вустері. Вона ніби описала двадцятирічний круг по Америці і повернулася до своєї гавані в 1953 році. В Університеті Кларка вона отримала постійну позицію, щоправда, теж не одразу, а лише 1959-го.
Вона продовжувала свої дослідження. Виходили книги та великі статті, наприклад, «Пристосування до нещастя» проблема соціально-психологічної реабілітації, в якій вона з колегами узагальнила досвід роботи з реабілітації військових інвалідів. (12)
На фото співробітники факультету психології Університету Кларка. Зліва-направо: Тамара Дембо, Сеймур Вапнер, Джон Белл, двоє невідомих чоловіків і Хайнц Вернер у 1950-х роках. Архів Університету Кларка. (13)
Дембо працювала в Університеті Кларка до виходу у відставку у 1972 році, але й після цього залишалася емеретіус-професором та жила в університетському кампусі. Вона підтримувала найтісніші професійні та дружні зв’язки з університетськими психологами.
Тамара Дембо прожила величезне життя. І майже половина цього життя пройшла саме у Вустері. Навряд чи вона думала в 1952 році, коли приїхала, щоб зайняти свою чергову тимчасову позицію, що затримується в Університеті Кларка більше ніж на 40 років.
Заповіт гештальт-психолога
Коли Тамари Дембо не стало, колеги гідно попрощалися з нею. У журналі Journal of Russian & East European Psychology (він був заснований ще в 1962 році і виходить досі) було опубліковано велику роботу Дембо «Роздуми про якісних детермінантів у психології». Психологи Альберто Роса та Джеймс Верч написали розлогий відгук про цю роботу. А Джеймс Верч опублікував In Memoriam (цитатами з цієї статті ми й розпочали наш нарис). (14)
Альберто Роса і Джеймс Верч пишуть: «На думку Дембо, можливості вивчення людського досвіду з використанням наукових методів, які зазвичай використовуються в психології, у кращому випадку дуже обмежені. Вона стверджує, що замість того, щоб покладатися на “об’єктивні спостереження сторонніх”, необхідно перейти до емпіричних спостережень, доступних лише носію досвіду. Крім іншого, це передбачає трансформацію відносин між психологом і суб’єктом, і це одне з найбільш цікавих і далекосяжних наслідків статті Дембо… Витоки цієї лінії міркувань можна знайти в статті Дембо про гнів 1931 року, в якій як експериментатор вона залучає досліджуваних в інтенсивну соціальну взаємодію, а не розглядала їх з боку. Але той тип відносин рівності, який вона представляє у своїй нинішній статті, виходить за ці межі. Він передбачає перехід від відносин між експериментатором як суб’єктом та випробуваним як об’єктом (тобто «суб’єктом» у психологічному дослідженні) до відносин між двома справжніми суб’єктами.
У певному сенсі це схоже на те, що Бахтін побачив у романному дискурсі Достоєвського. В обох випадках йдеться про перехід від типу відносин “Я-вона/він” до відносин “Я-Я”. Це, звичайно, є радикальною зміною звичайного підходу в дослідній психології. Крім наслідків для методів дослідницької психології це має значення розуміння психології як діяльності. Пропозиції Дембо — це пропозиції щодо впровадження нової політики в процес психологічних досліджень. Зокрема, це нова політика, в якій відмінності у владі та авторитеті між експериментатором та “суб’єктом” зменшуються, якщо не усуваються. Цей сміливий крок відображає мудрість, накопичену майже за сторіччя особистого та професійного досвіду. До цього варто дослухатися». (15)
Дослідження продовжується. Гештальт відкрито.
Пам’ятник на могилі Тамари Дембо
Ні родини, ні дітей Тамара Дембо не мала.
Її не стало 17 жовтня 1993 року. New York Times опублікувала (16) короткий некролог, де наголошено про заслуги Тамари Дембо у роботі з реабілітації поранених ветеранів Другої світової війни.
Тамара Дембо похована на єврейському цвинтарі Бней-Бріт, Вустер, Массачусетс.
На її пам’ятнику написано ім’я івритом та англійською та вказано дати життя. «Тамара Дембо дочка Василя та Софії Дембо. Учениця Дори Левітан, убитої нацистами». Хто така Дора Левітан, і яку роль вона відіграла у житті видатного гештальт-психолога, встановити не вдалося.
Примітки
(1) James V. Wertsch (1993) In Memoriam, Journal of Russian & East European Psychology, 31:6, 3-4. To link to this article: http://dx.doi.org/10.2753/RPO1061-040531063.
(2) Верена Дорн. Кагани з Баку: біографія сім’ї. Verena Dohrn. «Die Kahans aus Baku: Eine Familienbiographie».
(3) Журнал виходить і сьогодні, щоправда, англійською під назвою Psychological Research.
4) Danziger, K. (1990). Constructing the subject: Historical origins of psychological research. Cambridge, MA: Cambridge, University Press. (1990)
(5) У викладі роботи Тамари Дембо ми підемо статті René van der Veer. Tamara Dembo’s european years: working with lewin and Buytendijk. Journal of History of Behavioral Sciences: Vol. 36(2), 109-126.Spring 2000. Дисертація Тамари Дембо опублікована в журналі і майже відразу вийшла як монографія: Der Ärger als dynamisches Problem. Psychologische Forschung, 15, 1–144. Der Ärger als dynamisches Problem. Berlin: Julius Springer.
(6) René van der Veer.
(7) René van der Veer.
(8) Євгенія Ганфман (1905-1983) — психолог, емігрантка з Росії. Вони з Дембо і працювали разом, і ділили одну кімнату у Вустері
(9) Цит. по William R. Woodward. Russian women émigrées in psychology: Informal Jewish Networks. History of Psychology 2010, Vol. 13, No. 2, 111–137. University of New Hampshire.
(10) Revisionist Revolution in Vygotsky Studies. Edited by Anton Yasnitsky and René van der Veer. First published 2016. Routledge is an imprint of the Taylor & Francis Group. London and New York, NY 10017, p. 211
(11) William R. Woodward.
(12) Див. Dembo, T., Leviton, G. L., & Wright, B. A. (1956). Adjustment to misfortune — A problem of social psychological rehabilitation. Artificial Limbs, 3, 4-62. Є російський переклад: Московський психотерапевтичний журнал, 2003, № 1, 142. Пристосування до нещастя — проблема соціально-психологічної реабілітації. Т. Дембо, Г. Левітон, Б. Райт)
(13) William R. Woodward.
(14) Thoughts on Qualitative Determinants in Psychology. Tamara Dembo
To cite this article: Tamara Dembo (1993) Thoughts on Qualitative Determinants in
Psychology, Journal of Russian & East European Psychology, 31:6, 15-70
To link to this article: http://dx.doi.org/10.2753/RPO1061-0405310615
Tamara Dembo and Her Work. Alberto Rosa & James V. Wertsch. To cite this article: Alberto Rosa & James V. Wertsch (1993) Tamara Dembo and Her Work, Journal of Russian & East European Psychology, 31:6, 5-13 To link to this article: http://dx.doi.org/10.2753/RPO1061-040531065
Journal of Russian & East European Psychology, In Memoriam. James V. Wertsch
To cite this article: James V. Wertsch (1993) In Memoriam, Journal of Russian & East European. Psychology, 31:6, 3-4. To link to this article: http://dx.doi.org/10.2753/RPO1061-040531063.
(15) Tamara Dembo and Her Work. Alberto Rosa & James V. Wertsch.
(16) Tamara Dembo, 91, Gestalt Psychologist Who Studied Anger. New York Times, 1993.10.19.
Владимир Губайловский 14.01.2024