T-invariant, співзасновник Дисернету Андрій Ростовцев та координатор проектів спільноти Лариса Меліхова продовжують «Плагіат-навігатор». На прикладі окремих кейсів міжнародного наукового плагіату можна побачити, як виглядає імітація академічної діяльності у планетарному масштабі. Для вирішення цього завдання використовуються спеціально навчені мовні моделі NLP, створені у співпраці з групою лінгвістів із університетів Гельсінкі та Осло. У шостому випуску – розповідь про те, як в умовах війни транскордонний перекладний плагіат став комерціалізованою схемою підвищення наукових показників для російських та українських вчених.
Раніше в Плагіат-навігаторі
- Випуск 1: Китай-Україна-Польща. Історія китайського вченого, який захистив у Харкові дисертацію, що складається з перекладених українською мовою російськомовних робіт
- Випуск 2: Росія – Таджикистан – Іран. Розповідь про іранських вчених, які захистили дисертацію у 2011-2013 роках у Таджикистані під егідою російської ВАК
- Випуск 3: Росія-Сербія-Туреччина-Швейцарія-Литва. Історія сербського вченого, якому не було огидно купувати співавторство та відвертий плагіат
- Випуск 4: Росія-США-Бразилія-Великобританія-Швейцарія-Індія. Розповідь про викладача Сеченівського університету, який впровадився в ірано-іракську схему публікацій у топових наукових журналах Європи та Америки, чим створив безперервно працююче підприємство з торгівлі публікаціями на базі власного університету
- Випуск 5: Росія-Україна-Румунія-Індія. Історія заступника міністра освіти і науки України Андрія Вітренко, у дисертації та наукових статтях якого було виявлено плагіат.
Незважаючи на різке вибухове зростання кількості наукових праць, що створюються за допомогою інструментів штучного інтелекту, тема перекладного плагіату в наукових публікаціях залишається актуальною й досі. Як це працює? Схема проста і зазвичай ґрунтується на колективній творчості. Один із членів такого колективу, маючи гарні знання, наприклад, іспанської мови, вишукує статті на аргентинських, чилійських чи колумбійських платформах. Інший займається латиноамериканськими та індійськими журналами. Вони підбирають наукоподібні тексти, які ще не проіндексовані великими міжнародними базами та програмами з пошуку плагіату. Після чого беруться за їхню «наукову адаптацію»: машинний переклад, легке переформулювання абзаців, зміну назв, підміну джерел. Іноді це відбувається навіть із збереженням оригінальних таблиць та графіків, під якими роблять трохи адаптовані підписи: на сьогоднішній день більшість наявних інструментів із пошуку плагіату не індексують графічні зображення. Готовий текст відправляється в журнал, найчастіше в англомовний, що знаходиться в країнах з не такими суворими процедурами рецензування.
Дивно, але у світі науки такі журнали не рідкість, особливо якщо автори готові сплатити «публікаційні витрати». За місяць – публікація. Через два – нове посилання в Google Scholar. Через рік – зростання індексу Хірша. Так триває роками. Удачливі користувачі подібної системи отримували гранти, робили ключові доповіді на міжнародних наукових конференціях, формували дисертаційні ради та швидко піднімалися вгору кар’єрними сходами. Вони здавалися зразком наукового успіху.
Однак згодом азарт неіндексованих текстів, що перебувають у вільному плаванні в інтернеті, необоротно скорочувався, подібно до бальзаківської шагреневої шкіри. Пошук нових темних куточків мережі, куди ще не встигли заглянути усюдисущі пошукові механізми, ставав усе важчим. У такій, здавалося б, безперспективній ситуації вихід таки було знайдено. Як завжди, за вирішенням проблеми далеко ходити не довелося. Україна, з якою вже третій рік триває війна, виявилася бездонним джерелом наукової думки для російських учених. Так само, як мародери безкарно тягнуть із розграбованих українських селищ усе, що являє собою хоч якусь цінність, деякі російські вчені почали красти українські наукові праці та використовувати їх для власних потреб. Як виявилося, перекладати тексти, що знаходяться у відкритому доступі, російською мовою для того, щоб потім під своїм ім’ям опублікувати як статті в російських наукових журналах, — справа абсолютно безпечна. Зі зрозумілих причин офіційні державні платформи, що надають послуги пошуку плагіату, цілком обґрунтовано побоюються відкрито працювати з джерелами, що перебувають у доменній зоні ворога. Як із одного, так і з другого боку. Більше того, доменні зони сторін, що воюють, формально взаємно недоступні через інтернет. Однак неофіційно транскордонний доступ до текстів можливий через VPN.
Ще на початку війни в науковому виданні Чеченського державного університету ім. А.А. Кадирова «ФГУ Science» з’являється стаття старшого викладача кафедри комерції та маркетингу Якуба Дадаєва під назвою «Сучасні тенденції розвитку процесів злиття та поглинання підприємств». Текст статті Дадаєва з мінімальними змінами було запозичено з кандидатської дисертації Сергія Євстаф’єва «Інституційне регулювання процесів корпоративного злиття та поглинання в національній економіці», захищеної в Одесі у вересні 2020 року.
Слід зазначити, що, на відміну від російських дисертаційних робіт, в Україні майже всі дисертації знаходяться у відкритому доступі. Однак знову ж таки зі зрозумілих причин вони не можуть бути використані в роботі офіційних державних органів воюючої сторони. Саме тому старшому викладачеві Дадаєву боятися нічого: редакції російських журналів не в змозі відкликати його статтю, навіть якщо виявлять у статті, перекладеної з української мови, плагіат. Принаймні, у найближчому майбутньому.
Заради справедливості варто згадати, що плагіатори та їхні наукові покровителі з українського боку також користуються обставинами, пов’язаними з тим, що країна перебуває у стані війни із сусідньою державою. Так, незадовго до початку війни в Харківському університеті китайська аспірантка Ван Цзін І успішно захистила кандидатську дисертацію на тему «Формування готовності майбутніх учителів музичного мистецтва до вокально-педагогічної діяльності у закладах вищої освіти КНР». Як пізніше з’ясувалося, текст цієї дисертації є компіляцією з двох ранніх російських дисертацій, перекладених українською мовою. Коли ж українські колеги звернулися до Харківського університету з обґрунтованою заявою про позбавлення Ван Цзін І наукового ступеня кандидата педагогічних наук, керівництво університету почало вимагати від заявників надати засвідчені належним чином копії російських дисертацій. Хоча, очевидно, що у стані війни немає жодної організації, яка готова офіційно завірити наукові праці ворога. Цією обставиною і скористалося керівництво університету в Харкові.
А в грудні 2023 року старший викладач Грозненського університету Дадаєв у співавторстві з колегами з Дагестану публікує в російському науковому журналі «Економіка та підприємництво» статтю під назвою «Роль цифрових технологій в управлінні інтегративним розвитком підприємств». Текст цієї статті виявився запозиченим з української докторської дисертації Олени Голобородько «Управління інтегративним розвитком підприємств у сучасній економічній парадигмі цифровізації», захищеної в Києві в червні того ж року.
Цей випадок став показовим, оскільки незалежно від Дадаєва трохи пізніше з тієї ж української дисертації запозичив текст для своєї статті «Особливості розвитку цифрової економіки на сучасному етапі», опублікованій у журналі «Известия Кабардино-Балкарського наукового центру РАН», доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки Республіки Дагестан та член Спілки журналістів Росії Сергій Дохолян.
Використання наукових праць, що вийшли друком незадовго до публікації їх російськомовного перекладу, як джерело інформації позбавляє плагіаторів необхідності оновлювати дати та бібліографічні посилання. І все-таки мінімальні «авторські» правки до перекладу, виконаного автоматичним способом, вносити доводиться. Так, посилання на роботи українських учених доводиться маскувати під «роботи низки вчених», а, наприклад, «Концепції розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018–2020 рр.» замінити на “Стратегії розвитку інформаційного суспільства РФ”. Будь-яка згадка України шахраями розсудливо видаляється з тексту статті із заміною у ряді випадків України на Росію.
Професор Дохолян – давній клієнт Дисернету. За даними Вільної спільноти, у професора були виявлені масштабні некоректні запозичення не тільки в його власній докторській дисертації, а й у п’ятдесяти (!) дисертаціях, на захисті яких він був науковим керівником або офіційним опонентом. На даний момент дванадцять із них уже позбавлені наукового ступеня. Раніше професор Дохолян відзначився також у латиноамериканському журналі як співавтор англомовної статті, текст якої був запозичений з чужої дисертації російською мовою. Таким чином, перекладний плагіат не є новиною для знаменитого дагестанського вченого.
Те, що приблизно зі 150 тисяч оцифрованих українських дисертацій, що знаходяться у відкритому доступі, два незалежні російські автори обрали одну як джерело своєї наукової творчості, швидше за все, не випадкове. Ця обставина вказує на те, що вони обидва скористалися послугами однієї і тієї ж фірми з торгівлі публікаціями, співавторством у наукових статтях та посиланнями на них. До того ж наївно припускати, що видатний дагестанський вчений самостійно вишукував та перекладав українську дисертацію. Таким чином, ми приходимо до логічного висновку, що транскордонний перекладний плагіат у воюючих сторін Росія-Україна вже взятий у комерційний обіг як безпечний і поки що безкарний спосіб покращення академічних показників учених-замовників. Як кажуть, кому війна, а кому мати рідна.