У 2015 році в архівах Товариства Макса Планка, однієї з провідних наукових організацій Німеччини та світу, виявили зразки людського мозку, отримані злочинним шляхом у 40-х роках минулого століття. 2020 року стало відомо, як Кільський інститут світової економіки допомагав вермахту у захопленні Європи, а 2022-го Університет ім. Гумбольдта опублікував дослідження про те, як у його стінах вчені планували військові злочини. Чому сьогодні, через 80 років після закінчення Другої світової війни і падіння режиму націонал-соціалістів, що її розв’язав, німецька наука, як і раніше, відкриває страшні сторінки свого минулого? Чи можна стати співучасником злочину, не вбиваючи, а лише оптимізуючи військову економіку, заохочуючи хибну науку, штампуючи ангажовані дослідження, заявляючи при цьому, що наука поза політикою? Про це у матеріалі кандидата економічних наук, германістки Наталії Супян.
Якби німецька інтелігенція,
якби всі люди з іменами та світовими іменами:
лікарі, музиканти, педагоги, письменники, художники
одностайно виступили тоді проти цієї ганьби,
якби вони оголосили загальний страйк,
багато що сталося б не так, як сталося.
Кожен, якщо він випадково був євреєм,
завжди опинявся перед запитанням: «А чому, власне?
Інші ж співпрацюють. Навряд це так страшно».
Томас Манн
Расово чиста
Після поразки Німеччини в Першій світовій війні німецька наука, яка активно розвивалася і претендувала на світове домінування наприкінці XIX — на початку XX століть, передбачувано занепала. Криза, що панувала в країні, поширилася і на університети: їх фінансове становище погіршилося; викладачі, особливо молоді, перетворилися на «академічний прекаріат», не маючи коштів для існування та перспектив кар’єрного зростання. Як і багато інших верств суспільства, професура почувалася приниженою, не приймала цінностей Веймарської республіки і в основному дотримувалася консервативних позицій. Їхні погляди були спрямовані на благополучне імперське минуле. Все це зробило університети благодатним підґрунтям для розвитку радикального націоналізму.
Багато викладачів вступили в НСДАП (NSDAP) ще до захоплення влади[1] у 1933 році, а через кілька місяців університети з власної ініціативи почали розписуватись у лояльності до нового режиму. «Принцип фюрерства», запроваджений 1935-го, позбавляв вищі навчальні заклади суверенітету і безпосередньо підпорядковував ректору рейхсміністерства науки, виховання та народної освіти. Пріоритет ідеологічної лояльності над науковою кваліфікацією при виборі кандидатів на позицію ректора часто призводив до помилкових призначень, що спричиняло внутрішні конфлікти в університетах і всупереч початковій меті лише знижувало керованість вищої школи.
Націонал-соціалістична спілка студентів Німеччини (НСССН), створена у 1926 році за розпорядженням Гітлера, набула великої популярності. Вже в 1931 році на виборах до Німецької спілки студентів, НРССН було отримано абсолютну більшість у 28 провідних університетах країни і по суті було взято у управління весь студентський рух. Досить швидко студенти, які з великим ентузіазмом сприйняли ідеї націонал-соціалізму і ще до захоплення влади, що одягли форму НСДАП, стали рушійною силою гляйхшальтунгу [2]. Навесні 1933 року НСССН організував «Акцію проти ненімецького духу», що завершилася 10 травня публічним спаленням книг у більш ніж 20 університетських містах (загалом у період з березня по жовтень 1933 року подібні спалення пройшли у 70 містах). Крім того, в бібліотеках було заборонено видавати книги неугодних авторів, а в університетах організовано спеціальні пункти збору книг, куди студенти мали приносити книги з «чорних списків», що поширювалися, щоб очистити свої особисті бібліотеки. «Німеччині» загрожували автори-соціалісти, пацифісти, але в першу чергу — вчені, публіцисти та письменники єврейського походження.
Антисемітизм був надзвичайно сильний у німецьких університетах задовго до того, як став офіційною ідеологією. Професура та студентські корпорації дотримувалися крайніх націоналістичних поглядів у Німецькій імперії, і в нових умовах вільної та емансипованої Веймарської республіки вони бачили себе винятковою кастою, носіями традиційних цінностей — так було навіть у відносно благополучні «золоті двадцяті з 1924 по 1929 рік, коли вчені-євреї, особливо близькі до соціал-демократів, зазнавали нападів в академічному середовищі.
Цілеспрямована аріїзація німецьких університетів почалася вже навесні 1933 року: у квітні було прийнято спочатку закон «Про відновлення професійного чиновництва», який усував євреїв від державної служби, а потім закон «Про боротьбу з переповненістю німецьких шкіл та університетів», який встановив квоту для вступників «неарійців» – 1,5%.
Наприклад, у Гейдельберзькому університеті кількість єврейських студентів скоротилася зі 180 на початку 1933 року до п’яти 1937-го, а наступного року їх не залишилося зовсім. У період з 1933 по 1940 рік з «расових» причин було звільнено 59 викладачів із вченим ступенем, тобто 29% викладацького складу; серед штатних професорів частка звільнених сягала 40%. У Берлінському університеті з 1933 до 1945 року було звільнено 35% викладачів, у Франкфуртському — 37%. Усього ж у Німеччині втратили свої позиції близько 20% викладачів.
Дискримінаційні закони торкнулися не тільки університетів, — які, втім, найбільше постраждали від втручання нової влади, — а й наукових організацій: з Товариства кайзера Вільгельма (KWG)[3] було звільнено більше ста вчених, у тому числі 35 директорів інститутів, але його роль у справі переозброєння рейху була настільки велика, що KWG вдавалося зберігати структури самоврядування і штат аж до 1937 року. Єврейські співробітники академій наук опинилися у полі зору рейхсміністерства науки лише у 1938 році: на відміну від університетів, які готували молоді кадри для нової Німеччини, академії не привертали особливу увагу партійних органів, що забезпечувало їм мінімальну свободу. При цьому в середньому по Німеччині втратили роботу 14,3% вчених та викладачів, близько 90% з них — саме з «расових» причин, ще 9,3% з політичних.
У липні 1933 року спеціально для боротьби зі «зрадниками, що емігрували» був прийнятий закон «Про відміну натуралізації та позбавлення німецького громадянства», що дозволяв позбавляти громадянства «підданих рейху, що знаходяться за кордоном, які… поведінкою, що порушує борг вірності рейху, завдали шкоди інтересам. Оскільки політика аріїзації змушувала емігрувати велику кількість вчених-євреїв, університети скористалися новим законом, щоб змінити правила присвоєння та позбавлення докторського ступеня. Усі, хто залишив Німеччину і позбавлені підданства, автоматично визнавалися «негідними» мати німецький докторський ступінь. Крім того, процедура позбавлення наукового ступеня зініціювалася щодо всіх, хто був засуджений за державну зраду, «осквернення раси», прослуховування «ворожих радіостанцій», «приниження збройних сил», дезертирство, проведення абортів, гомосексуальну орієнтацію та валютні операції. З 1933 по 1945 рік було задокументовано близько 1700 випадків позбавлення докторського ступеня, проте дослідники вважають, що їх було щонайменше вдвічі більше. У 70% випадків приводом було позбавлення громадянства, тобто вони стосувалися євреїв, що емігрували. Найбільше це торкнулося медичних факультетів, факультетів права і так званого державознавства (Staatswissenschaft), за ними йшли філософські факультети.
Внутрішній німецький опір націонал-соціалістичній диктатурі – явище, не надто добре знайоме комусь, крім фахівців. Завдяки книгам і фільмам про операцію «Валькірія», що провалилася, багатьом відома антигітлерівська змова високопоставлених військових з числа німецької знаті. Однак насправді вогнищ опору було набагато більше: протестуюча молодь, соціал-демократи, християнський опір, організоване підпілля та відчайдушні одинаки, які протистояли режиму. А ще група вчених і викладачів, які об’єдналися навколо кількох професорів Фрайбургзького університету, яку по праву називають академічним опором. Про це в матеріалі Наталії Супян «Вчені, які створили майбутнє. Академічний опір у нацистській Німеччині»
З ініціативи Товариства допомоги німецькій науці (Notgemeinschaft der Deutschen Wissenschaft, предтеча DFG)[4] у вересні 1933 рейхсміністерство внутрішніх справ заборонило видачу дослідних стипендій неарійцям; «мішлінги» могли отримати їх лише в особливих випадках і без заявок від арійців. Для отримання дослідницького гранту з весни 1933 року претенденти мали заповнювати додаток до особистої анкеті, щоб довести своє «арійське походження». У 1934 році перелік питань був значно розширений і тепер включав питання про попередню політичну діяльність. Починаючи з 1935 року, всі кандидати на посаду університетських викладачів та асистентів також проходили перевірку на політичну благонадійність, яка передбачала арійське походження та беззастережну підтримку нацистської держави. Суспільство допомоги німецькій науці перейняло цю практику і почало перевіряти претендентів на стипендії, надсилаючи запити до Націонал-соціалістичної спілки німецьких доцентів, місцевих відділень поліції та гестапо. Якщо претендент не проходив перевірку на расову приналежність та політичну лояльність, зміст його заявки вже не становив жодного інтересу. Таким чином, професійні якості заявника та його наукові ідеї ставали другорядними критеріями відбору. У результаті вже 1937 року спостерігалася нестача молодих кваліфікованих кадрів, тоді як потреба у професійних вчених у світлі посилення ролі науки у мілітаризації економіки лише зросла. Під час війни в Імперській науково-дослідній раді (RFR) навіть довелося створити спеціальний відділ для пошуку в університетах та спеціальних вищих навчальних закладах обдарованих молодих кадрів.
Ідейно близька
Нацифікація та аріїзація, звичайно ж, торкнулися не лише «форми» — кадрової політики та системи управління науки і освіти, а й «змісту» академії: ідеологічним настановам були підпорядковані навчальні програми та наукові дослідження.
В університетах стали з’являтися кафедри євгеніки, розведення та етнології («фолькскунде»), почав активно розвиватися «науковий антисемітизм». Провідну роль у легітимації політики Третього рейху щодо євреїв зіграв університет Тюбінгена: професори теології та філософії, такі як Герхард Кіттель і Карл Георг Кун, працювали в науково-дослідному відділі єврейського питання Рейхсінституту нової історії Німеччини, а співробітники Інституту расової біології при університеті шукали антропологічні методи «виявлення євреїв», які мали полегшити здійснення «політики виключення», а пізніше — їх знищення.
“Расову гігієну” та євгеніку викладали на всіх медичних факультетах, які сформували найбільш нацифіковану частину університетського ландшафту країни. Тісний зв’язок медиків з нацистською ідеологією мав жахливі наслідки: повністю ігноруючи будь-які принципи професійної етики, вони брали участь у програмах евтаназії та експериментах над в’язнями концтаборів. «Евтаназією» було названо кампанії з умертвіння пацієнтів психіатричних лікарень: з 1939 по 1945 рік у Німеччині було отруєно газом та медикаментами або заморено голодом понад 200 тисяч осіб, ще близько 100 тисяч — на анексованих територіях. Близько третини жертв довелося відчути на собі основну програму «Т4»[5]. Відбір «неповноцінних» пацієнтів та самі вбивства здійснювали лікарі.
Крім «очищення раси», «евтаназія» була спрямована на порятунок держави від «непрацездатного баласту» у непростих умовах військової економіки. Крім того, вона відкривала нові можливості для наукових досліджень, зокрема вивчення людського мозку. Інститут дослідження мозку Товариства кайзера Вільгельма в Берліні отримав препарати головного мозку більш ніж 700 жертв «евтаназії», Науково-дослідний інститут психіатрії в Мюнхені ще близько 200 зразків мозку. З 1939 по 1944 два інститути отримали загалом 9000 зразків мозку.
Дегуманізація науки усунула будь-які обмеження для проведення експериментів над людьми: на військовополонених та в’язнях концтаборів тестували нові ліки, їх заражали малярією та тифом, на замовлення люфтваффе проводили експерименти з переохолодженням та перепадами тиску, піддавали впливу гірчичного газу тощо. Більшість цих «досліджень» проводилася за фінансової підтримки Товариства допомоги німецькій науці. Воно ж фінансувало досліди над близнюками, які проводив Йозеф Менгеле в таборі Аушвіц-Біркенау, діяльність доктора Карла Брандта, рейхскомісара охорони здоров’я, в результаті Нюрнберзького процесу над лікарями став вирок – його страта. А також генетика Отмара фон Фершуок в університеті та Інституті антропології, вивчення людської спадковості та євгеніки Товариства кайзера Вільгельма, який у звітах відкрито писав, що зразки крові для досліджень отримував від свого аспіранта та асистента Менгеле з табору Аушвіц.
В 1939 році глава СС і рейхскомісар з питань консолідації німецького народу Генріх Гіммлер ініціював масштабний міждисциплінарний (і, безперечно, злочинний) проект «Генеральний план Ost», в розробці якого брали участь низка німецьких вчених. Проект був презентовано як сукупність концепцій правової, економічної та просторової реорганізації територій, які Німеччина планувала окупувати внаслідок перемоги у війні; він передбачав колонізацію та «германізацію» частини Східної Європи (Польща та СРСР), а також переселення та знищення великих груп корінного населення (30–40 млн осіб).
Професор Конрад Мейєр, вчений-аграрник, один з головних координаторів «Генерального плану Ost», у період з 1941 по 1945 рік отримав від DFG (яке, як і сьогодні, досить повільно та одноманітно розглядало заявки та виділяло фінансування) понад півмільйона рейхсмарок, які пішли на дослідження економістів, юристів з адміністративного права, соціологів, психологів, архітекторів, вчених-аграрників, спеціалістів із просторового планування. Було створено інфраструктуру, яка забезпечувала скоординовану роботу всіх залучених учених: засноване в 1935 році Рейхсуправління територіального планування (RfR) та підпорядковані йому робочі групи в університетах були покликані узгоджувати діяльність усіх вчених із цілями партії.
Ось що писав Конрад Мейєр у 1941 році: «Наше планування не може обійтися без наукової співпраці та постійних тісних зав’язків із університетами. Однак я маю на увазі науку, яка бачить сенс свого життя у служінні народу та у зверненні до сил крові та ґрунту. Для планування нам потрібний науковий підхід, націлений не так на абстрактне узагальнення знань, скільки на конкретне практичне застосування отриманих результатів; необхідна наука, яка не лише звернена в минуле, констатуючи те, що сталося, але конструктивно та далекоглядно бере участь у створенні майбутнього. […] Саме у діяльній участі університетів у плануванні поселень і втілюється політичне призначення нашої науки».
Істотна частина планів модернізації Східної Європи полягала у підвищенні продуктивності сільського господарства, недарма сільськогосподарські науки поряд із медициною та хімією входили до трійки лідерів серед одержувачів грантів DFG. На нових територіях мали оселитися близько трьох мільйонів етнічних німців — саме для них планувалося створення нових міст, сіл, доріг та каналів. Здавалося, що вчені занурилися з головою в облаштування якихось безлюдних земель; вони або не замислювалися про те, що корінне населення цих територій буде вигнано або вбито, або вважали це нормою.
План був готовий у 1942 році, коли відбувся перелом під час Другої світової війни. Німецький наступ на Схід був зупинений, і він так ніколи і не був реалізований.
Керівник RfR, юрист і науковий функціонер (і на той момент — ректор Кільського університету) Пауль Ріттербуш у 1940 році також очолив проект «Військове використання гуманітарних наук» (Kriegseinsatz der Geisteswissenschaften), відомий як «Операція Ріттербуссю» та «Ретербуш». Понад 600 вчених, які представляли різні дисципліни та університети, з великим ентузіазмом об’єдналися, щоб створити наукове обґрунтування для націонал-соціалістичної ідеї «нового європейського порядку», який мав стати результатом війни. Під девізом «поряд із найкращим солдатом світу повинен стояти найкращий учений світу» вони боролися «за рейх та життєвий простір». Філософи, сходознавці, географи, юристи, германісти, історики, культурологи та вчені інших гуманітарних напрямів опублікували в рамках проекту 67 книг та 43 монографії, які здебільшого носили пропагандистський характер. Видавничі витрати, фінансування конференцій, виставок та 50 грантів взяло на себе DFG.
Необхідно згадати ще одну велику дослідницьку організацію Третього рейху, діяльність якої мала виключно квазінауковий характер — Аненербе (Forschungsgemeinschaft Deutsches Ahnenerbe, Дослідницьке товариство німецької спадщини предків). Засноване в 1935 році рейхсфюрером СС Гіммлером та теоретиком націонал-соціалізму містиком Германом Віртом, воно було покликане знайти наукові докази «расової переваги арійців». За дорученням «Аненербе» сотні вчених вивчали німецький фольклор та давньонімецьку історію, проводили антропологічні, археологічні та історичні дослідження. Співробітники «Аненербе» шукали наукове обґрунтування «Доктрини вічного льоду» Ганса Гербігера та намагалися довести існування тисячолітньої німецької релігії за допомогою таких проектів, як «Ліс та дерево в арійсько-німецькій духовній та культурній історії». А ще поширювали нацистську ідеологію та займалися крадіжкою витворів мистецтва на окупованих територіях.
У 1937 році Гіммлер перейменував «Аненербе» на «Дослідно-педагогічне суспільство» і призначив новим президентом організації Вальтера Вюста, індолога з Мюнхенського університету. Наразі дослідження проводилися не лише в Німеччині, а й у всьому «індонімецькому» регіоні. Наприклад, у 1938–39 роках відбулася відома експедиція Ернста Шефера до Тибету. Фінансування всіх цих оригінальних проектів здійснювало DFG, яке отримало від «Аненербе» понад 60 заявок.
Спеціальні доручення, які Гіммлер раз у раз давав співробітникам «Аненербе», видають у ньому ентузіаста науки: пошук золота в річках Німеччини, виведення морозостійких коней чи розвиток народної медицини. Ось фрагмент його листа до Вюста в березні 1944: «При дослідженнях погоди в майбутньому… прошу звернути увагу на наступний факт: коріння або цибулини осіннього лихолітку в різні роки знаходяться на різній глибині під землею. Чим глибші вони ростуть, тим суворіша зима; що ближче вони до поверхні, то м’якша зима. Фюрер звернув мою увагу на цей факт».
У 1942 році “Аненербе” перейшла до складу Особистого штабу рейхсфюрера СС як “Відомство А”, яке до кінця війни налічувало близько 45 наукових відділів. У рамках «Аненербе» було створено Інститут військових досліджень, що очолив заступник В’юсту Вольфрам Зіверс; його основними «дослідженнями» були досліди з людей, насамперед над в’язнями концтаборів.
Аненербе прагнула монополізувати управління науковою політикою, дослідження та ідеологічну підготовку, але зіткнулася з конкуренцією з боку інших структур — зокрема, Операції Ріттербуш. Ідеї військового використання гуманітаріїв, централізованого управління наукою та створення германоцентричного європейського простору транслювали обидві організації, що не було рідкістю у громіздкій націонал-соціалістичній ієрархії, де різні установи нескінченно дублювали одна одну.
“Все для Німеччини!”
Вчені охоче взялися за виконання не тільки ідеологічно обумовлених, а й більш відчутних, нагальних завдань, в першу чергу пов’язаних з усуненням колосальної нестачі сировини, розвитком в умовах автаркії та підвищенням ефективності військової економіки. Економіст, викладач, ректор Кільського університету (1941–1945), керівник напряму «Політекономія» проекту «Військове використання гуманітарних наук» та університетської робочої групи територіального планування Андреас Предьоль з 1934 по 1945 рік очолював Інститут світової економіки в Кілі. Змінивши на посаді директора свого менш лояльного колегу, ще до початку війни він приступив до тісної співпраці з вермахтом.
Через кілька днів після нападу Німеччини на Польщу він писав: «Інститут з повною віддачою працює над свіжими, актуальними завданнями і підтримує тісний, майже задушевний телефонний зв’язок із найвідповіднішою для нього на даний момент інстанцією — військово-економічним управлінням вермахту». Інститут підготував понад дві тисячі секретних доповідей, які містили відомості про економічний потенціал країн, які рейх планував зробити частиною свого «життєвого простору».
Дані про запаси зерна, нафтопродуктів, виробництво сталі, родовища сировини та інфраструктуру цих країн послужили основою для планів загарбницької війни і створення європейського «великого економічного простору», так чи інакше підлеглого рейху. Кільський інститут невтомно працював над концепціями підвищення економічної самодостатності Німеччини, висував пропозиції щодо реорганізації окупованих областей Польщі та швидко перетворився на невід’ємну частину режиму та політики, яку він проводить. У 1939 році на святкуванні 25-річчя інституту гауляйтер Шлезвіг-Гольштейна Генріх Лозе подякував ученим за їхню вірну службу: «…саме завдяки їхній ініціативі робота була наповнена націонал-соціалістичним духом. Якщо до приходу до влади [НСДАП] інститут був притулком ліберальної думки, то тепер він став першим і унікальним доказом того, що націонал-соціалістична економіка надає найширше поле для досліджень. Ваша робота не протікає на очах у публіки, вона тиха, як будь-яка наука. Але й успіхи інституту видно лише вузькому колу, хоча вони служать загальному благу». Зовнішня аполітичність IfW та збереження багатьох закордонних контактів дозволяли йому забезпечувати режим специфічної експертної інформації та, можливо, бути частиною міжнародної шпигунської мережі.
Інститут дослідження економічної кон’юнктури (сьогодні — Німецький інститут економічних досліджень, DIW Berlin) також активно співпрацював із режимом. Його засновник, економіст і статистик Ернст Вагеманн у 1933 році потрапив у немилість і був звільнений з усіх постів, проте швидко пристосувався до нової влади, вступив до НСДАП та був відновлений на посаді директора інституту. На дослідження IfK спиралося військово-економічне планування, інститут підготував численні звіти з таких тем, як використання робочої сили, забезпечення сировиною та харчова промисловість, а також був непрямо причетний до експлуатації підневільної праці та масових вбивств населення на окупованих територіях. У 1938 році в інституті було створено відділ промисловості, який займався розробкою методів міжгалузевого аналізу, які використовувалися під час планування у галузі озброєнь. Відділ грав особливу роль і з 1942 року працював безпосередньо на Рейхсміністерство озброєнь та військової промисловості, а його керівник Рольф Вагенфюр очолив підрозділ планової статистики в Управлінні планування міністерства. Внесок Вагенфюра в оптимізацію військової економіки полягав у тому, що, використовуючи динамічну модель «витрати-випуск», він уперше погодив плани галузевих відділів з огляду на всі фактори виробництва.
Тісна взаємодія між армією, промисловістю та університетами виникла у Німеччині ще в період Першої світової війни, коли перед державою стояли аналогічні цілі: забезпечення економіки сировиною в умовах блокади та модернізація озброєнь. Тепер, в умовах тотальної мілітаризації, рейх знову робив ставку на фахівців технічних та природничих напрямів. Фінансову підтримку DFG і RFR[6], пов’язані з Управлінням озброєнь сухопутних сил (HWA), отримували ті наукові дослідження, що були необхідні виконання «чотирирічного плану»: переозброєння рейху та підготовки до війни.
Наприклад, оборонно-технічний факультет Берлінського технічного університету (на той момент – Берлінська вища технічна школа, TH Berlin) фактично став дослідницькою лабораторією при HWA. Деканом цього особливого факультету був генерал артилерії, доктор інженерних наук Карл Беккер, який пізніше, 1938 року, сам очолив Управління. У 1934 році він заснував робочу групу з ракетобудування під керівництвом фізика Еріха Шумана; професор університету, інженер-будівельник Вільгельм Лоос брав участь у розробці будівельних проектів HWA; ще один факультетський професор, спеціаліст у галузі фізики вибухових речовин Гюнтер Браунсфурт також проводив дослідження для Управління. Фізики та хіміки з Берлінського технічного університету працювали в дослідному центрі Пенемюнде, де була створена перша у світі балістична ракета Aggregat-4, більш відома як V2[7]. Поряд з ними до робочої групи входили їхні колеги з цілого ряду технічних вищих шкіл, серед них TH Dresden та TH Darmstadt. Остання надала великий штат фахівців у галузі будування двигунів та розробки радіопередаючих пристроїв, балістиків, співробітників Інституту неорганічної та фізичної хімії та Інституту практичної математики.
На німецьких хіміків покладав великі надії сам Гітлер, який стверджував, що «завдяки генію наших винахідників і хіміків ми знайдемо спосіб стати незалежними від імпорту тих речовин, які ми можемо зробити самі або замістити». Його впевненість втілилася у державних програмах фінансової підтримки хімічних досліджень. Вони мали забезпечити країну сировиною: синтетичним каучуком, бензином, пластмасами, фармацевтичними препаратами та добривами — а також вибуховими речовинами, димовими боєприпасами та бойовими отруйними речовинами. У цих обставинах кожен хімік був у рейху на рахунку, а Німецьке хімічне суспільство активно співпрацювало з вермахтом.
У 1938 році хімік Отто Ган та його помічник Фріц Штрассман вперше змогли розщепити ядро атома урану, опромінюючи його нейтронами, цей поділ супроводжувався вивільненням великої кількості енергії. Вже 1939 року стартувала німецька ядерна програма, так званий Uranprojekt. Вчені дуже швидко виявили величезний потенціал використання урану у військових цілях та вказали на це Управлінню озброєнь сухопутних сил.
У грудні того ж року фізик, нобелівський лауреат Вернер Гейзенберг писав: «Збагачення урану-235 — єдиний метод виробництва вибухових речовин, потужність яких на кілька порядків перевищує вибухову силу найпотужнішої на сьогоднішній день вибухівки». Головним дослідницьким центром проекту став Інститут фізики Товариства Кайзера Вільгельма, яким керував Гейзенберг. До роботи було залучено близько 100 вчених із понад двадцяти організацій, у тому числі 15 університетів та технічних вищих шкіл. Ключовими учасниками проекту, окрім Гана та Гейзенберга, були фізики Карл Фрідріх фон Вайцзеккер, Карл Вірц, Курт Дібнер, Вальтер Герлах та Роберт Георг Депель. Згідно з документацією RFR, всі засоби, що виділяються на дослідження в галузі ядерної фізики, призначалися для «завдань, які надають вирішальний вплив на кінець війни». Проте вже 1942 року вчені визнали, що створення «бомби» — ядерного вибухового пристрою — найближчим часом неможливе, зокрема з економічних причин. Проте програма не була зупинена, робоча група побудувала дослідницький ядерний реактор, але запустити в ньому ланцюгову ядерну реакцію так і не вдалося. У ході спільної операції «Епсилон» реактор у Хайгерлоху було демонтовано, документацію проекту вилучено, а десять німецьких вчених було інтерновано до Англії.
Дуже брудна вода
Після капітуляції Німеччини та поділу її території на чотири окупаційні зони у кожній з них військові адміністрації розпочали реалізацію політики чотирьох «Д», про яку союзники домовилися на Потсдамській конференції. Її принципи мали на увазі демілітаризацію, денацифікацію, демократизацію та децентралізацію Німеччини [8].
На інституційному рівні денацифікація пройшла досить швидко і успішно в усіх зонах: НСДАП було заборонено, всі закони Третього рейху — скасовано, головних злочинців виключено із суспільного життя, засуджено та покарано під час Нюрнберзького та низки супутніх судових процесів. Проте «масова» денацифікація, покликана усунути нацистів із державних органів, політики, економіки, освіти і, крім того, навіяти німецькому суспільству почуття відповідальності за скоєні злочини, виявилася набагато менш ефективною, а на думку багатьох експертів, — провалилася.
У радянській зоні денацифікація здійснювалася радикально і жорстко — скоріше це була «чистка», яка супроводжувалась зміною політичного режиму. Крім націонал-соціалістів були засуджені й інші противники радянської окупаційної влади, десятки тисяч людей були інтерновані та поміщені до спецтаборів НКВС, де багато хто загинув. Водночас німецькі фахівці, необхідні СРСР, уникали покарання, а члени НСДАП, які виявили лояльність комуністичному режиму, пізніше обіймали у НДР всілякі відповідальні посади.
Зовсім інакше денацифікація відбувалася у західних зонах. Американська та британська військові адміністрації роздали дорослому населенню мільйони об’ємних анкет, які потрібно було заповнити, після чого їх розглядали комітети з денацифікації. Усі минулі анкетування ділилися п’ять категорій: головні винуватці; співучасники; другорядні учасники; “попутники” (номінальні нацисти); невинні. Дуже скоро комітети перестали справлятися з потоком анкет, тому в березні 1946 року в американській зоні процедура денацифікації була передана в руки самих німців, у жовтні 1947 цей приклад наслідувала британська адміністрація. Можна було стверджувати, що окупаційна влада прагнула швидше не покарати винних, а повернути прихильників НСДАП до активного суспільного життя. Денацифікація французької зони переважно переслідувала прагматичні цілі і виявилася ще м’якшою.
Справи дрібних нацистів, за якими було простіше ухвалити рішення, суди розглядали насамперед, а серйозні злочини було відкладено на 1947 рік. За цей час багатьом злочинцям вдалося втекти за кордон; решта пізніше поставала перед більш поблажливим німецьким судом. Багато високопоставлених злочинців уникнули покарання. Тисячі звільнених у перші два повоєнні роки поступово повернулися на свої посади, у тому числі в державному управлінні. До 1950 року, коли денацифікація була офіційно закінчена, у західних зонах через цю процедуру пройшли 3,6 млн осіб, з них лише 25 тисяч потрапили до перших трьох категорій, до «попутників» було зараховано мільйон людей, ще 1,2 млн виявилися невинними. При цьому засуджені представники верхівки НСДАП, СС та поліції безпеки часто засуджувалися до штрафу або двох років позбавлення волі.
Денацифікацію часто називають “фабрикою з виробництва “попутників”” (Mitläuferfabrik), оскільки злочинці, всіляко намагаючись “відмитися”, знаходили свідків, готових на суді підтвердити, що ті ніколи не були нацистами” (Persilsin). Виникала кругова порука колег і сусідів, а нацисти, які повернулися на держслужбу, видавали довідки один одному і сприяли зникненню компрометуючих документів. Відомий німецький історик Ульріх Херберт оцінює це так: «Велика несправедливість полягає в тому, що більшість нацистських злочинців, у тому числі справді жорстокі жахливі вбивці, вийшли сухими з води. І це проблема, вантаж якої Німеччина несе й досі».
Така денацифікація — безсистемна та несправедлива — зовсім не сприяла масовому каяттю німецького населення. Багато хто був переконаний, що всі винні вже засуджені під час Нюрнберзького трибуналу, і вимагали якнайшвидшого завершення процесу денацифікації. Після конституювання ФРН ці вимоги зазвучали ще голосніше, і незабаром закони про амністію 1949 і 1954 років забезпечили помилування більшості нацистських злочинців, вирок яких було видалено з реєстру судимостей. Крім того, стаття 131 Основного закону реабілітувала практично всіх службовців, відсторонених союзниками від державної служби з політичних мотивів.
На зустрічі з журналістами у 1952 році перший канцлер ФРН Конрад Аденауер піддався критиці за те, що високі державні пости, у тому числі у Відомстві федерального канцлера, все частіше обіймали колишні нацистські чиновники. У відповідь він сказав знамените: “Брудну воду не виливають, якщо немає чистої!”
Цю «брудну воду» зовсім не поспішали «виливати» з науки і освіти. Як і в інших сферах, перші повоєнні роки ознаменувалися масовими звільненнями професорів, що перебували в націонал-соціалістичних організаціях (таких в середньому було 70%), проте до початку 1950-х практично всі вони повернулися на 100%. Іноді позиції колишніх викладачів навмисно залишалися незайнятими в очікуванні їхнього повернення. Втім, ситуація варіювалася від університету до університету: так, у Боннському університеті денацифікація оцінювалася як успішна, оскільки майже нікому з колишніх націонал-соціалістів не вдалося повернути свої посади.
Берлінський технічний університет у 1945 році почав рішуче позбавлятися викладачів з нацистським минулим, проте швидко зіткнувся з нестачею кадрів і був змушений все частіше робити винятки, якщо професійні якості переважали політичний бекграунд. Однак після амністії та офіційного завершення денацифікації до університету знову почали приймати навіть тих співробітників, які вважалися співучасниками нацистських злочинів. Наприклад, Франц Бахер, професор та керівник Інституту органічної хімії, член НСДАП з 1931 року, голова університетського відділу Рейхсміністерства науки та освіти, 1945 року був звільнений з університету з наступним формулюванням: «Не вистачає наукової кваліфікації. Був есесівцем та активним членом партії, тільки за це був прийнятий на факультет. У міністерстві постійно домагався призначення товаришів по партії». Однак у 1953 році він повернувся до університету і до виходу на пенсію був професором органічної хімії.
Втім, це один із тих невинних випадків, коли «в дію» повернувся нацистський бюрократ від науки. Найчастіше успішну кар’єру за загального потурання безперешкодно продовжували справжні чудовиська та його старанні співучасники.
Ганс Фляйшхакер, оберштурмфюрер СС, співробітник Інституту расової біології при університеті Тюбінгена, вивчав відбитки пальців євреїв у Лодзинському гетто, на основі цієї роботи в 1943 захистив дисертацію, а після цього в таборі Аушвіц проводив відбір для «колекції». 1945-го його було звільнено французькою військовою адміністрацією, 1948-го визнано «попутником», 1950-го почав працювати експертом у Німецькому товаристві антропології, а на початку 1960-х знову повернувся до Університету Тюбінгена як асистент в Інституті антропології. Потім перейшов до аналогічного інституту Франкфуртського університету, де пропрацював до виходу на пенсію у 1977 році. В епоху полювання на нацистів генерального прокурора Гессена Фріца Бауера стосовно Фляйшхакера було розпочато розслідування, проте на суді він стверджував, що нічого не знав про наслідки своїх антропологічних вимірів в Аушвіці (тобто про вбивство ув’язнених з метою підготовки експонатів для музею «Аненербе»). Студенти бойкотували його лекції, але Фляйшхакер продовжував заявляти, що “не бачить приводів припиняти свою роботу”.
Його колега з університету Тюбінгена, вже згадуваний ідеолог антисемітизму професор Кун, організував антиєврейський бойкот, виправдовував погроми «Кришталевої ночі» та вивозив єврейські бібліотеки з Варшавського гетто. Незважаючи на це, у 1948 році він був визнаний невинним, призначений професором та успішно викладав на кафедрі Нового Завіту в університетах Геттінгена, Майнца та Гейдельбергу. У 1964 був обраний членом Гейдельбергзької академії наук.
Генетик-євгеніст Отмар фон Фершуер, який очолював Інститут антропології Товариства кайзера Вільгельма, займався питаннями спадкової біології та расової гігієни, служив експертом у судах з питань стерилізації.
На кошти DFG Фершуер проводив медичні та генетичні досліди, у тому числі над в’язнями Аушвіца завдяки співпраці з табірним лікарем Йозефом Менгеле. «Важливо, щоб наша расова політика — у тому числі й у єврейському питанні, — говорив Фершуєр про легітимацію політики націонал-соціалістів науковцями, — набула об’єктивної наукової основи, яку визнають у ширших колах. <…> Наша наука має бути гострим мечем у вірній руці!» Проте 1946 року трибунал визнав його «попутником» і оштрафував на 600 рейхсмарок, а 1951-го Фершуер був повністю реабілітований. У тому ж році він став професором університету Мюнстера і директором Інституту людської генетики, а через рік — головою Німецького товариства антропології.
«Це особливий і рідкісний успіх для дослідження, якщо воно припадає на час, в якому воно знаходить загальне схвалення і в якому його практичні результати стають основою для державних заходів», — так говорив про расову політику професор медицини, антропології та євгеніки Ойген Фішер.
Ще на початку ХХ століття він прославився експедиціями до німецьких колоній в Африці та публікаціями про расову гігієну. У період Третього рейху Фішер встиг побувати ректором Берлінського університету (ім. Гумбольдта) та директором Інституту антропології Товариства кайзера Вільгельма, послідовно підтримуючи націонал-соціалістичну політику дискримінації та масових вбивств.
Спільно з колегами з інституту в 1937 році він досяг стерилізації 800 дітей, народжених німецькими жінками від «кольорових» французьких солдат, які брали участь в окупації Рура. У 1952 році Фішер став почесним членом Німецького товариства антропології, Німецького товариства анатомії та Товариства конституційних досліджень. Його статті та підручники публікувалися аж до 1960-х років, а його теорії викладали у німецьких університетах.
Психіатр і генетик Ернст Рюдін так само сильно і щиро захоплювався можливістю втілювати в життя ідеї расової гігієни, «важливість якої стала очевидна всім німцям, що прокинулися, завдяки політичній роботі Адольфа Гітлера». Ще в 1903 році він виступав за примусову стерилізацію психічно хворих людей і просував цю ідею як головну Німецького науково-дослідного інституту психіатрії. Будучи головою Товариства німецьких неврологів і психіатрів, Рюдін став одним із найвпливовіших учених, які займалися легітимацією націонал-соціалістичної політики в науці та охороні здоров’я. Він брав безпосередню участь у підготовці законів про расову гігієну, а в рамках програми «евтаназії» «Т4» забезпечував наукову основу для відбору жертв, описуючи дітей, «гідних знищення». У 1945 році Рюдін був звільнений і відправлений під домашній арешт, у процесі процедури денацифікації був спочатку визнаний «другорядним співучасником», а потім і зовсім «попутником». На суді він заявляв, що його робота мала виключно науковий характер, будучи позбавленою навіть нальоту ідеології; у цьому за нього поручилися інші вчені та колишні колеги, зокрема Макс Планк. В результаті Рюдін вийшов на волю, а невдовзі, 1952 року, помер. В опублікованому Інститутом психіатрії некролозі Ернст Рюдін був названий «одним із найвидатніших основоположників генетичних досліджень у психіатрії».
Конрад Мейєр, фактичний керівник нелюдського проекту «Генеральний план Ost», який безпосередньо підпорядковувався Генріху Гіммлеру, готував для нього пропозиції щодо заселення вже захоплених польських територій. У травні 1945 року Мейєра було заарештовано й інтерновано, а 1948 року постало перед Нюрнберзьким трибуналом у рамках процесу у справі про расові злочини. Йому було пред’явлене звинувачення за трьома пунктами: злочини проти людяності, військові злочини, участь у злочинній організації СС. Захист наполягав на тому, що Мейєр готував «Генеральний план Ost» виключно як наукове дослідження, яке не мало нічого спільного з реальними заходами, і нічого не знав про його подальше використання. В результаті Мейєра було визнано винним лише за третім пунктом і засуджено до двох років десяти місяців позбавлення волі, які до того моменту вже відбув. Трохи попрацювавши на сільгосппідприємстві в рідному Айнбеці, вже 1954 року завдяки своєму колишньому колезі, який також уникнув покарання, він отримав викладацьку посаду у Вищій технічній школі Ганноверу, а 1956 року став професором кафедри сільського господарства та регіонального планування. У тому ж році Мейєр став членом Академії просторових досліджень та регіонального планування, яка зібрала весь «цвіт» Імперської робочої групи з просторових досліджень. Він активно публікувався та керував дисертаціями; на керівництво однієї з них, проекту свого учня Хермана Беке, Мейєр отримав від DFG (як у колишні 30-ті та 40-ті!) фінансування у розмірі 4400 дойчмарок. Надалі він продовжував наполягати на своїй невинності і уявляти себе жертвою, при цьому в просторових дослідженнях Мейєр послідовно дотримувався ідей, які розвивав у рамках «Генерального плану Ost»: писав про «перевагу білої раси» та використовував інші расистські стереотипи, а також описував грандіозні проекти щодо освоювання територій.
Економіст Андреас Предьоль, під керівництвом якого Інститут світової економіки в Кілі активно співпрацював з вермахтом, у грудні 1945 року був звільнений за наказом британської військової адміністрації, виправданий в ході денацифікації і вже в грудні 1947-го повернувся до університету Кіля, а в 1949 році знову став професором. В 1953 Предьоль очолив Інститут транспортних наук при університеті Мюнстера, а в 1960-1961 роки був ректором цього університету. 1964-го Предьоль став засновником і першим директором Німецького зарубіжного інституту (сьогодні — GIGA, Німецький інститут глобальних та регіональних досліджень).
Як справді талановитого економіста його запрошували в якості експерта і DFG, і Соціал-демократична партія Німеччини, що дуже поблажливо ставилася до колишніх нацистів, якій Предьоль допомагав з ребредингом і підготовкою Годесберзької програми[9]. Він активно підтримував створення Європейського об’єднання вугілля та сталі та подальший розвиток ЄЕС; Предьоль до цього дня вважається великим теоретиком міжнародної економічної інтеграції, на якого продовжують посилатися вчені. Треба сказати, що і в період Третього рейху він виступав за створення європейського великого простору, в якому всі країни отримували б вигоди із загального порядку. Щоправда, у цій парадигмі головним набувачем вигоди як основний виробник і споживач ставала Німеччина, а «штучно створені» держави південно-східної Європи мали вбудуватися в її життєвий простір.
Свою роботу на рейх Предьоль пояснював так: «Я мав встановити максимально добрі відносини з націонал-соціалістичним режимом, при цьому в жодному разі не приносячи науку йому в жертву». Він стверджував, що підтримкою режиму він намагався врятувати інститут та уберегти співробітників від відправлення на фронт.
Індолог, оберфюрер CC Вальтер Вюст, президент товариства «Аненербе» і наближений Гіммлера, з 1941 року обіймав посаду ректора Мюнхенського університету 18 лютого 1943 року після двогодинного допиту Вюст передав гестапо Ганса і Софі Шолль, членів групи студентського опору «Біла троянда», схоплених комендантом університету, коли вони розповсюджували листівки. У 1942 році до групи приєднався професор філософії та музикознавець Курт Хубер, який став співавтором п’ятої та шостої, останньої листівки гурту. У ній «Біла троянда» серед іншого закликала студентів залишати аудиторії, де викладали «оберфюрери СС та партійні хлібороби», та боротися за справжню науку. Гестапо доручило зробити лінгвістичну експертизу листівок професору Мюнхенського університету, філологу-класику Ріхарду Хардеру, який визначив автора як інтелектуала з університетського середовища.
27 лютого Курта Хубера заарештували, у березні ректор Вюст позбавив його докторського ступеня як «негідного» його. Ганс і Софі Шолль були страчені 22 лютого 1943 року, Курт Хубер – 13 липня 1943 року. Після закінчення війни Вальтера Вюста було інтерновано і звільнено з університету. 1949 року пройшов денацифікацію, був визнаний «співучасником» і засуджений до трьох років трудового табору, які він уже відбув, позбавлений пенсії та виборчих прав, а також отримав десятирічну заборону на викладання. Після оскарження постанови суду в 1950 був визнаний «другорядним співучасником», в 1951 відновлений у званні професора. Згодом був незалежним дослідником та активно публікувався.
Незручна історія
Повернення колишніх нацистів у життя нової республіки стало можливим завдяки укладенню з ними державою та суспільством негласної угоди: ви замовчуєте і не випинаєте свої погляди та минуле, а ми забуваємо про ваші злочини і не чіпаємо вас. Фактично діяв принцип «не питай, не кажи». У післявоєнній німецькій науці вкоренився і довгі десятиліття культивувався створений самими вченими міф про те, що в період Третього рейху вони займалися виключно чистою наукою, фундаментальними дослідженнями, далекими від політики. Обережно допускалося, що у співробітництво з партією іноді йшли малоуспішні і бездарні вчені. В іншому – наука була жертвою націонал-соціалізму, її підкорили насильно.
Цей міф практично не змінився в 1960-х — і почав поступово змінюватися лише в 1990-х роках, коли старі нацисти вже померли або пішли на пенсію, відкрилися архіви Штазі, і завіса мовчання почала спадати. Наприклад, 1994 року було викрито колишнього ректора Вищої технічної школи Ахена Ганса Шверте, який виявився гауптштурмфюрером СС Гансом Шнайдером, який працював в «Аненербі», а після війни переховувався під чужим ім’ям. Шнайдер/Шверте був позбавлений професорського звання, державних нагород та пенсії. Лише зовсім недавно, 15–20 років тому, багато наукових установ Німеччини всерйоз зважилися подивитися в очі своєму минулому. Стали проводитися дослідження, ініційовані самими університетами, інститутами та дослідницькими товариствами. Багато з описаних вище «заслуг» німецьких вчених стало відомо лише завдяки цим недавнім розслідуванням.
У 2001 році Німецьке науково-дослідне товариство (DFG) зробило вже четверту спробу написати правдиву історію свого попередника, Товариства допомоги німецькій науці. Незалежна робоча група під керівництвом професора Рюдігера фон Бруха з Берлінського університету імені Гумбольдта та професора Ульріха Герберта з Фрайбурзького університету досліджувала роботу товариства з 1920 до 1970 року.
Це дослідження підтвердило або вперше встановило, що в науковому середовищі ще до захоплення влади НСДАП домінували націоналістичні та реваншистські настрої, що після 1933 року наукові організації провели расові та ідеологічні чистки, а вчені, що залишилися, охоче присягнули на вірність режиму, тоді як опір в їх лавах прямував до нуля, що DFG фінансувало розробку «Генерального плану Ost» та експерименти над в’язнями Йозефа Менгеле, нарешті, після 1945 року DFG залишалося «згромадженням консервативних ідей та старорежимних професорів». Перші результати діяльності робочої групи були оприлюднені у 2006 році, а дослідження та публікація їх підсумків продовжуються і у 2020-х.
Товариство Макса Планка, одна з найбільших та найвпливовіших науково-дослідних організацій Німеччини, у 1997 році ініціювало створення комісії «Історія Товариства кайзера Вільгельма при націонал-соціалізмі», визнавши себе наступником цієї організації. Крім того, що більшість учених співпрацювали з режимом без жодного примусу, було також встановлено, що інститути дослідження мозку та психіатрії отримували зразки людського мозку з центрів «евтаназії», технічні та фізичні інститути брали участь у розробці озброєнь, а вже згадувалися Ойген Фішер і Отступ Фер були також учасниками злочинів. Дослідження виявило, що в період з 1939 по 1945 KWG використовувало примусову працю, і на нього працювали не менше тисячі осіб. У 2001 році тодішній президент Товариства Макса Планка Хуберт Маркл вперше вибачився перед жертвами дослідів над людьми, які Інститут антропології KWG проводив в Освенцимі. Комісія завершила свою роботу у 2007 році.
Однак після інспекцій, проведених в архіві Товариства Макса Планка у 2015 та в Інституті психіатрії у 2016 році, виявилося, що там все ще зберігаються зразки людського мозку та інші препарати, отримані злочинним шляхом. «Ми в жаху від того, що в наших архівах все ще є зразки жертв вбивств, які зазнали евтаназії, які не були поховані в 1990 році», — заявило керівництво та організувало новий проект, метою якого стали перевірка всіх інститутів суспільства, встановлення особистостей жертв, гідне поховання їхніх останків і вшанування їх пам’яті. Ці страшні знахідки — спадщина злочинної діяльності одного з директорів Німецького науково-дослідного інституту психіатрії (DFA) Ернста Рюдіна та Юліуса Халлервордена, співробітника Інституту досліджень мозку (1949 року, який як ні в чому не бувало продовжував свою роботу в інституті).
Робоча група “Університет Тюбінгена при націонал-соціалізмі” була створена в 2002 році. Результатом її діяльності стало підтвердження вже не нового факту, що більшість професорів вітали прихід націонал-соціалістів і багато зробили задля легітимації режиму. Крім того, група випустила кілька доповідей щодо участі університету в програмах насильницької стерилізації та використання примусової праці в інститутах та університетських лікувальних установах. А в 2009 році були виявлені втрачені відбитки долонь 309 євреїв з Лодзі, що дало початок проекту «У руках Фляйшхакера». За допомогою цих відбитків антрополог Ганс Фляйшхакер з Інституту расової біології при Тюбінгенському університеті намагався знайти науковий доказ відмінності євреїв від інших людей. Це суб’єктивне та антинаукове дослідження стало основою для його дисертації. Сама дисертація та інші свідчення причетності університету до нацистських злочинів були представлені на виставці у 2014 році.
Актуальні відео про науку під час війни, інтерв’ю, подкасти та стрими зі знаменитими вченими – на YouTube-каналі T-invariant. Стати нашим передплатником!
Подібні спроби критичного вивчення та осмислення свого минулого в останні роки зробили Марбурзький, Гогенгеймський та багато інших університетів; 2022 року на замовлення історичної комісії університету Свен Олівер Мюллер виконав масштабне дослідження «Наука планує військові злочини: Участь Берлінського університету імені Гумбольдта у розробці націонал-соціалістичного “Генерального плану Ost”».
Минуле IfW Kiel, яке вважали за краще замовчувати, стало надбанням громадськості завдяки дисертації історика Гуннара Таке «Дослідження на благо економічної війни: Кільський інститут світової економіки при націонал-соціалізмі», опублікованій у 2020 році. Інститут підтримував проведення цього незалежного дослідження, надавши Таке доступ до архівів та взявши на себе витрати на його видання.
Німецький інститут економічних досліджень (DIW) теж хоче закрити прогалини у своїй історії, тому навесні 2025 року починає розрахований на три роки спільний з Історичним інститутом університету Штутгарта дослідницький проект, який охоплюватиме не тільки період Третього рейху, але й пізні роки Веймарської республіки та перші роки Боннської, що дозволить краще зрозуміти витоки колабораціонізму в науці та його наслідки для DIW у наші дні.
Боротьба з колективним замовчуванням чи витісненням минулого Німеччини не закінчена, вона триває, і це виявляється у переосмисленні історії наукових інститутів, а й у спробах відновлення історичної справедливості. Університет Тюбінгена був єдиним, який визнав нікчемними всі рішення про позбавлення вчених ступенів своїх співробітників та випускників одразу після війни. Тільки в 1990-х його приклад наслідували інші університети, зокрема, Боннський, Мюнстерський, університет ім. Гумбольдта, університети Франкфурта, Кіля та Гамбурга. Університети Кельна, Геттінгена, Лейпцига та Вюрцбурга зробили це ще пізніше, у 2000-ті роки.
Ця реабілітація розпочалася лише через 50 років після закінчення війни, переважно завдяки зусиллям студентів та істориків, які працювали в університетських архівах. Університети не дуже охоче визнавали свою причетність, і, очевидно, виявилися готовими до цього, лише коли в живих не залишилося не тільки «темно-коричневих», як кажуть німці, професорів, а й репресованих учених. Вже не треба було дивитися їм у вічі: все це стало історією.
Трагедія «аполітичних»
“Звичайно ж, він не був нацистом”, – так починаються міркування німецьких істориків практично про будь-якого великого вченого, який працював на Третій рейх. Тоді чому така кількість і знаменитих, і рядових учених, викладачів, співробітників університетів та наукових установ продовжували співпрацювати з режимом, часто навіть не погоджуючись з його політикою?
Почнемо з того, що після кадрових чисток, проведених у науці та освіті в 1933 році, університети та наукові інститути перетворилися на герметичну та практично стерильну структуру, в якій не виникало жодного чи майже жодного опору. Співробітників, що залишилися, можна розділити на кілька категорій.
Перша — важливі, фанатичні нацисти, позбавлені будь-яких етичних принципів. Їх було не так багато, але достатньо, щоб надовго зганьбити німецьку науку та Німеччину в цілому.
Друга — противники республіки, консерватори, які ностальгували за колишніми досягненнями німецької науки, якій на початку століття не могла скласти конкуренцію жодна країна у світі. Їхня симпатія до націонал-соціалістів пояснювалася тугою за «сильною рукою», яка зможе навести лад і забезпечити науці гідне фінансування. Вони вважали, що політичні чистки та переслідування — марнування зміни влади, радикалізм перших років пройде, а порядок залишиться. Згодом багатьох із них спіткало гірке розчарування.
Третя, найбільша група – опортуністи, «березневі полеглі» (Märzgefallene): так називали сотні тисяч німців, які кинулися вступати до НСДАП після виборів до рейхстагу у березні 1933 року; в академічному середовищі їх також було дуже багато. Вони швидко пристосовувалися до нових обставин і використовували їх для кар’єрного зростання, роблячи те, що вимагалося.
Нарешті, четверта категорія, до якої найчастіше належали справжні, серйозні вчені, — це ті, хто не приймав націонал-соціалістичної ідеології і, можливо, навіть чинив опір їй, але залишався в системі — чи зі страху, чи боргу перед професією чи заради кар’єри. Вони повторювали мантру «ми присвятили себе науці, ми абсолютно аполітичні дослідники, ніколи не мали відношення до злочинної діяльності націонал-соціалістів, ми жили лише своєю справою», воліючи залишатися у «внутрішній еміграції».
Чи було достатньо такої «нейтральності», якщо результат роботи цих учених сприяв стабілізації нацистського режиму, а їхні досягнення зміцнювали його репутацію? Які послуги надавала режиму «чиста» наука, начебто залишаючись в етичних рамках? Чи була така наука «аполітичною», якщо з її допомогою міцніла обороноздатність, підвищувалася економічна безпека, освоювалися окуповані території? Чи коштували омріяні відкриття назавжди заплямованої репутації?
Вернер Гейзенберг, один із найбільших фізиків ХХ століття, нобелівський лауреат 1932 року, після захоплення влади націонал-соціалістами був обурений запровадженням расових законів, через які його колеги, зокрема Альберт Ейнштейн, Макс Борн та Ервін Шредінгер були змушені назавжди покинути Германію. Однак публічно він ніколи не протестував, обмежуючись тихим, бюрократичним опором. Тим не менш, захищаючи і підтримування своїх колег-євреїв, Гейзенберг став ворогом прихильників так званої німецької, або арійської фізики, яка вважає нові теорії того часу єрессю та «єврейською фізикою». У 1937 році представник «німецької фізики» Йоханнес Штарк опублікував у газеті «Чорний корпус» (Das Schwarze Korps), друкованому органі СС, розгромну статтю на цілу смугу, що викривала Гейзенберга як «білого єврея» (не-єврея, що знаходиться під єврейським впливом), у якій називав його «намісником Ейнштейна» і «Осецьким[10] від фізики».
Гейзенберг, який перш за все дбав про порятунок справжньої науки, звернувся за захистом до Генріха Гіммлера, до нього провели розслідування, але більше не чіпали. У 1939 році фізик став однією з ключових постатей нацистської ядерної програми. У цій якості він часто виїжджав з лекціями за кордон, насамперед в окуповані Німеччиною країни, де колишні колеги бачили в ньому тепер ворога та частину нацистської системи. Так, у 1941 році в Копенгагені Гейзенберг зустрівся зі своїм учителем Нільсом Бором, і їхнє сприйняття дійсності було настільки різним, що історики досі не можуть розібратися, чи пропонував Гейзенберг Бору допомогу чи вербував для участі в «урановому проекті». Під час візиту до Нідерландів 1943 року Гейзенберг нібито заявив голландському фізику Хендріку Казіміру: «Сама історія благословляє Німеччину на панування в Європі, а потім і у світі. Демократія не має такої сили, щоб запанувати в Європі. Тому є лише два варіанти: Німеччина та Росія. Тоді, мабуть, Європа під керівництвом Німеччини було б меншим із зол» [11].
Колега Гейзенбергу з ядерного проекту, видатний хімік Отто Ган (завдяки відкриттям якого цей проект і став можливим) більш відкрито виступав проти режиму та активніше захищав своїх друзів та товаришів по службі єврейського походження та їх родини. В американських досьє, де оцінювалися політичні погляди німецьких учених, Отто Ган отримав характеристики «антинацист», «продемократичний», «чесний», «надійний» та «не схвалює націонал-соціалізм». Водночас директор Інституту хімії Товариства канцлера Вільгельма Отто Ган неминуче брав участь у політичних чистках у своїй організації — тобто все одно залишався частиною системи. Ган позиціонував себе як аполітичного дослідника і намагався дистанціюватися від расистських крайнощів у науці, але, на думку багатьох його колег, жодної «чистої» науки у Третьому рейху не було.
Протягом 30 років Отто Ган працював пліч-о-пліч з блискучим фізиком Лізою Мейтнер, яка з любові до своєї справи долала величезні труднощі, що зустрічалися в той час на шляху жінки в науці. У 1938 році, коли робоча група Гана, Штрассмана та Мейтнер стояла на порозі відкриття, вона, будучи єврейкою, була змушена тікати з Німеччини до Швеції. Через кілька місяців Ган і Штрассман вперше змогли розщепити атомне ядро урану, проте виявилися не в змозі пояснити своє відкриття і, незважаючи на ризик, звернулися за допомогою до Мейтнер: саме вона змогла його правильно інтерпретувати.
У 1944 році Отто Ган отримав Нобелівську премію з хімії, а Мейтнер навіть не була згадана. За її словами, в еміграції вона жила «як у пустелі», але, незважаючи на скрутне становище, з принципових міркувань відмовилася від участі в американській ядерній програмі.
У ненаправленому листі Гану в 1945 році Ліза Мейтнер писала: «Якби ти тільки бачив людей, які приходили сюди з таборів. Потрібно було змусити таких як Гейзенберг та мільйони інших подивитися на ці табори та закатованих людей. Його появу в Данії 1941-го неможливо забути. <…> Це нещастя Німеччини, що всі ви втратили почуття законності та справедливості. Ви всі працювали на нацистську Німеччину і ніколи не намагалися брати участь навіть у пасивному спротиві. Звичайно, щоб відкупитися від своєї совісті, ви допомагали деяким людям, яких переслідували, але дозволили вбити мільйони невинних. <…> У вас не було безсонних ночей, ви не хотіли нічого бачити, це було дуже незручно »[12]. Мейтнер шкодувала, що залишила нацистську Німеччину не відразу, а лише 1938 року, і ніколи більше туди не поверталася.
Два великих німецьких фізика, два нобелівських лауреата Макс Планк і Альберт Ейнштейн були добрими друзями, ходили один до одного в гості, часто музикували разом (Планк був чудовим піаністом, а Ейнштейн грав на скрипці), але завжди належали до діаметрально протилежних політичних таборів. Якщо Ейнштейн був бунтарем і переконаним демократом-республіканцем, то Планк уособлював прусські чесноти: слухняність, обов’язок і скромність і сумував за вільгельмівською Німеччиною.
Після приходу до влади націонал-соціалістів вже у березні 1933 року Ейнштейн написав заяву про вихід із Прусської академії наук, відмовився від німецького громадянства та поїхав до США (у Німеччину він більше не повертався). Планк же, який спочатку явно не усвідомив масштабів катастрофи, не розумів різкої реакції Ейнштейна і його безкомпромісних оцінок нового режиму. Його прусське виховання та пієтет до держави наказували приймати нову владу як належне. На засіданні Академії наук, присвяченому виключенню Ейнштейна, Планк заявив, що «своєю політичною поведінкою Ейнштейн сам унеможливив своє подальше перебування в Академії». Відкрита критика політичної влади вченими була абсолютно неприпустимою, і це була не особиста позиція Макса Планка, а негласне правило, яке давно вкоренилося в німецькій науці. Це була та сама «аполітичність», про яку Томас Манн писав у своїх «Роздумах аполітичного» у 1918 році. Насправді вона була дуже чітко окресленою політичною позицією, що передбачала сакралізацію держави і відданість націонал-консервативним цінностям. Водночас вона була наче зручний камуфляж, який завжди дозволяв не висловлюватись на гострі теми, пославшись на нейтральність науки.
Ейнштейн не міг упокоритися з тим, що Планк, старший товариш, якого він так поважав, заради уявного порятунку німецької науки залишився в системі і став інструментом у руках націонал-соціалістів. «… Навіть якби я був неєвреєм, за таких обставин я не залишився б президентом Академії та Товариства кайзера Вільгельма», — писав він у 1934 році своєму колезі фізику Зільберштейну. Дійсно, Макс Планк керував потужною науковою організацією, що об’єднувала всі позауніверситетські фундаментальні дослідження в країні, і не міг не знати, що центральною темою в багатьох інститутах Товариства кайзера Вільгельма стала расова політика та пов’язані з нею медичні дослідження. Сам він активно підтримував та просував розробки в галузі озброєнь, навіть коли це було заборонено Версальським договором. У 1933 році у листі рейхсміністру внутрішніх справ Вільгельму Фріку Планк рішуче відкидав звинувачення в тому, що «KWG відмовилося від військово-політичних завдань під впливом пацифістських тенденцій». Навпаки, тепер, коли головним завданням Гітлера стало переозброєння рейху, KWG охоче надало у його розпорядження свої можливості у цій сфері. Макс Планк вклав багато зусиль у розвиток Інституту вивчення заліза (Institut für Eisenforschung), який відіграв важливу роль у посиленні військової промисловості нацистської Німеччини. У 1935 році президент KWG з гордістю відкрив нову сучасну будівлю інституту в Штутгарті: тісна співпраця з націонал-соціалістами забезпечувала Суспільству кайзера Вільгельма стабільне фінансування.
У 1938 році, коли Рейхсміністерство науки зажадало виключити всіх «мішлінгів і одружених», Планк як секретар Прусської академії наук розіслав усім її членам лист, в якому, посилаючись на міністерський указ, просив повідомити, хто з них відноситься до цих категорій: «Для простоти. Після того, як кілька дійсних членів Академії залишили її за підсумками цього «анкетування», Планк написав: «… дозвольте поряд з моїм глибоким жалем висловити вам вдячність і подяку Академії за багаторічну та цінну співпрацю».
Важко сказати, чи стояло за цією люб’язністю щось окрім формальної чемності держслужбовця. Невідомо, чи думав він про те, що всі вигнані «неарійські» вчені позбавлялися прав, заробітку, професії і, якщо не встигали виїхати, опинялися в концтаборі, а в еміграції зрідка могли продовжити наукову кар’єру. Однак Планк безперечно жалкував про те, що через расову політику Академія втрачала цінних співробітників. У травні 1933 він навіть намагався переконати Гітлера в тому, що вигнання великих учених єврейського походження негативно позначиться на німецькій науці, звичайно, марно.
Під час поїздки до Стокгольма у 1943 році Планк сказав Лізі Мейтнер: «Мабуть, відбуваються жахливі речі. Ми зробили жахливі речі». У той час Планк вже цілком усвідомлював, що служить злочинній державі; незабаром вона прийшла і за ним, і ніякі прусські чесноти не змогли запобігти трагедіям. Сина Макса Планка Ервіна, учасника опору, заарештували 23 липня 1944 року, через три дні після замаху на Гітлера.
Дізнавшись про це, 87-річний Планк поїхав до Берліна, щоб просити у Гіммлера пощади для сина, наполягаючи на його непричетності. Ервін Планк був звинувачений у державній зраді та спробі насильницької зміни конституційного ладу рейху, і 23 жовтня Народна судова палата засудила його до страти. За два дні Макс Планк направив прохання Гітлеру: «Мій фюрер! Я глибоко вражений новиною про те, що мого сина Ервіна засудили Народною судовою палатою до страти. Визнання моїх заслуг у служінні нашій вітчизні, які ви, мій фюрер, неодноразово висловлювали мені найповажнішим чином, дає мені право вірити, що ви прислухаєтеся до прохання вісімдесятисімирічної людини. Як подяка німецького народу за працю всього мого життя, що стало неминучим інтелектуальним надбанням Німеччини, я прошу зберегти життя моєму синові». Крім того, він направив повторне прохання щодо заміни смертний вирок на позбавлення волі Гіммлеру, а також рейхсміністру юстиції. Впливові знайомі Макса Планка зверталися до всіх можливих інстанцій і дійшли до Германа Герінга. Нарешті, 9 листопада Планка сповістили про те, що «рейхсфюрер СС вважає припустимим помилування шляхом заміни страти на довічне ув’язнення». Сім’я була практично впевнена в швидкому помилуванні, але 23 січня 1945 року Ервін був повішений у сумнозвісній в’язниці для політв’язнів Берлін-Плетцензее. Усі шість місяців ув’язнення Ервіна Планка жорстоко катували і допитували, домагаючись свідчень інших змовників. Він нікого не видав.
[1] Тут і далі: “захоплення влади”, нім. Machtergreifung – термін, що означає прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів 30 січня 1933, коли президент Пауль фон Гінденбург призначив Адольфа Гітлера канцлером Веймарської республіки.
[2] Gleichschaltung (нім.) – Насильницька інтеграція всіх політичних, економічних, соціальних і культурних сил в єдину організацію, яка підпорядковується ідеології диктаторського режиму.
[3] Kaiser-Wilhelm-Gesellschaft zur Förderung der Wissenschaften e. V. – Товариство кайзера Вільгельма з розвитку науки, організація, що об’єднувала провідні науково-дослідні інститути Німеччини з 1911 до 1948 року. Потім частина інститутів була ліквідована, організація перейменована на Товариство Макса Планка.
[4] Суспільство допомоги німецькій науці було засноване в 1920 році і займалося фінансовою підтримкою видатних вчених та дослідницьких проектів. Організація припинила існування у 1945 році; 1949-го була відтворена, 1951 року отримала назву Німецьке науково-дослідне товариство, ньому. Deutsche Forschungsgemeinschaft, DFG.
[5] Програма отримала таку назву, оскільки штаб-квартира засекреченої служби Zentraldienststelle T4 (нім. Центральне бюро Т4), яка керувала масовими вбивствами, знаходилася в Берліні за адресою Тіргартенштрассе, 4.
[6] Імперська науково-дослідна рада (Reichsforschungsrat), була створена в 1937 році при міністерстві освіти для централізованого управління всіма фундаментальними та прикладними науковими дослідженнями.
[7] V з’явилася зі слова Vergeltung, нім. «Відплата».
[8] Іноді до них додавалася п’ята «Д» – демонтаж всіх об’єктів німецької промисловості, що збереглися.
[9] Годесберзька програма – політична програма СДПН, прийнята на з’їзді в місті Бад-Годесберг і діяла в 1959-1989 роках. Її поява ознаменувала суттєву зміну курсу партії, завдяки якій СДПН значно підвищила свій рейтинг і стала «народною партією».
[10] Карл фон Осецький (1889 – 1938) – німецький журналіст, письменник та пацифіст. Головний редактор демократичного та антимілітарного журналу «Вельтбюне». Наступного дня після підпалу Рейхстагу, 28 лютого 1933 року журнал було заборонено, а Осецького заарештовано та відправлено до концентраційного табору Зонненбургу. 1936 року йому було присуджено Нобелівську премію миру, яку Осецький так і не зміг отримати: він помер від туберкульозу та наслідків непосильної табірної праці.
[11] Див. Philip Ball, Serving the Reich: The Struggle for Soul of Physics under Hitler (2014).
[12] Див. Ruth Lewin Sime, Lise Meitner: Life in Physics, University of California Press, 1997.