Його ідеалом була тиха університетська робота, але життя зробило з нього «торговця смертю». Ім’я Георгія Кістяківського не зустрічається у підручнику історії. Проте саме його знання допомогли переламати хід війни та вплинули на політику однієї з двох наддержав. При тому, що вона навіть не була його батьківщиною.
Кістяківський був одним із розробників американської атомної бомби. Фактично саме він спроектував пусковий механізм першого ядерного вибуху в Аламоґордо, Нью-Мексико, 16 липня 1945 року.
Білогвардієць Юрій та хімік Джордж
Він народився рівно на стику століть: 1900 року. Важко знайти час, який би менше підходив для тихого та спокійного професорського життя. У Мінську вже відбувся перший з’їзд майбутньої компартії. П’ять років залишалося до російської революції. Сімнадцять — до падіння монархії.
Його батько, соціолог та правознавець Богдан Олександрович застав «золоте століття» інтелігенції в Російській імперії: час великих думок та маленьких справ. Сьогодні, напевне, він запровадив би телеграм-канал і намагався пробратися до муніципальних депутатів. Тоді робив публікації у філософській збірці «Віхи», викладав, навіть став одним із творців політичної партії. «Батько виглядав білою вороною на межі сторіччя, — згадував про нього Георгій. — Його праці були присвячені проблемам прав людини, які були досить непопулярною справою для занять у Росії того часу. Ці питання просто нікого не цікавили». Син, до речі, не був винятком.
Інтереси Георгія змалку лежали в іншій площині. Його займав світ речовин. Ще навчаючись у Києві, під час війни він призвичаївся відшукувати на полі бою снаряди, що не розірвалися, знешкоджувати їх, а начинку продавати. Юнацький досвід стане в нагоді в майбутньому, але зі зміною ролей: начинку для бомб готуватиме вже він сам. Але про це згодом.
Інтерес хлопчика помітив дядько, професор хімії у Московському університеті. Він допоміг племіннику вступити до столичної школи та влаштував для нього рідкісну можливість: проводити досліди в університетській хімічній лабораторії. Але далі ставити досліди почало саме життя — вже над усією країною.
Георгію було 17, коли до влади прийшли більшовики. Батьки, що колись самі «перехворіли» на марксизм, прищепили йому недовіру до будь-яких радикальних проектів перебудови світу. Нової влади він не прийняв і в результаті опинився в Білій армії. Далі — недовга служба в кавалерії, евакуація на пароплаві з Криму, висипний тиф і турецький полон. Згадувати про це Георгій Богданович не любив.
За сприянням британської влади він звільнився та оселився в Парижі. Знову врятували родинні зв’язки. Вже інший дядько, Ігор Богданович, який у роки громадянської війни служив міністром внутрішніх справ уряду незалежної України, порадив молодому чоловіку вступити до Берлінського університету. І навіть заплатив за навчання.
Тягар війни не відбив у Георгія смаку до науки. Університетський курс він «проковтнув» за три з половиною роки, а потім у рекордні терміни захистив докторську дисертацію з фотохімії монооксиду хлору та озону. Але тут виникли складнощі з працевлаштуванням. У Німеччині росіян не любили, і ця ворожість не минула й академічного світу. Можливостей зайняти гідне місце мало.
За рекомендацією наукового керівника, професора Боденштайна, він отримав стипендію у Принстонському університеті та поїхав до Америки. Це було доленосне відрядження: Штати стали його новою домівкою. Там він одружився і незабаром одержав роботу в Гарварді, з яким залишився пов’язаний до кінця життя. «Непогано для людини, яка спочатку з трудом спілкувалася ламаною англійською», — так скаже його донька Віра.
Мафіни для партизанів
Працюючи в Гарварді, Кістяківський швидко став одним із найкращих, якщо не найкращим експертом з вибухівки. 1939 року почалася Друга світова війна. У 1940 президент США Франклін Рузвельт створив Національний дослідницький комітет з оборони. Джеймс Б. Конант, президент Гарварда, був призначений головою відділу В, який відповідав за бомби, паливо, гази та хімікати. Він призначив Кістяківського керівником відділу А-1, що займався вибуховими речовинами.
«Кісті» (так називали його колеги) виявився неймовірно продуктивним. Він створив десятки нових хімічних сполук, у тому числі й те, що пізніше назвуть пластиковою бомбою, а також першу у світі «їстівну» вибухівку, яка врятувала Китай від розгрому. Про неї варто розповісти докладніше.
На початку війни Японії вдалося захопити значну частину Китаю. Виник партизанський рух, але він майже повністю залежав від зовнішньої допомоги. Окупаційні японські війська обшукували кожну вантажівку, і провезти повз них зброю бу ло справою неймовірно складною. Рішення несподівано знайшов Кістяківський, коли йому на очі попався пакет із мукою.
Працюючи з гексогеном, учений майже випадково відкрив його побічний продукт октоген. Він мав вищу температуру займання й до того ж на вигляд був дуже схожий на борошно. Саме з мукою хімік і здогадався його змішати. З такої суміші можна було навіть щось випікати. Але достатньо вставити детонатор — і мафін перетворювався на бомбу.
Для пересилання вибухівку пакували в мішки від «Тітоньки Джемайми» (популярна в США марка кулінарних виробів) та переправляли через японські КПП. Від справжнього борошна вона не відрізнялася ні на вигляд, ні на смак. Хіба що була дещо грубіша за текстурою. Деякі повстанці навіть спокушалися її виглядом.
У малих дозах вона не шкідлива, але лише в малих. За словами американських координаторів, їм доводилося буквально бити підопічних по руках, щоб ті не отруїлися. «Одного разу наш кухар спробував такий кекс, ймовірно, подумав про себе: «ці кляті американці просто хочуть залишити їх собі», – і мало не помер», – згадував диверсант Френк Глісон. За роки війни китайці використали близько 15 тонн «Тітоньки Джемайми», але секрет залишився не розкритим.
Георгій Кістяківський. 40-ві роки
Інженери Апокаліпсису
Але головна справа у житті Джорджа-Георгія була попереду. На початку сорокових років на секретній базі Лос-Аламос, що в США, йшли роботи зі зброєю небувалої сили. Для створення снарядів, здатних перетворити на радіоактивний попіл ціле місто, виділили майже 2 млрд доларів ($23 млрд за сьогоднішнім курсом). Єдиної технології не було, тому до справи підключили одразу дві команди: одна проектувала урановий снаряд, а інша – плутонієвий.
Технічно створити уранову бомбу було простіше. Але вона мала безліч недоліків. По-перше, вона була дуже «ненажерливою»: на один снаряд йшло 50 кг урану-235, а одержання такої ж кількості урану-235 дуже дороге і довгоочікуване (у природньому урані-238 частка урану-235 — менше 1%). По-друге, «капризною»: сильний удар міг призвести до передчасної детонації. По-третє, громіздкою: більше двох метрів завдовжки.
З іншого боку, повним ходом йшло напрацювання збройового плутонію, якого вистачило б одразу на кілька бомб. Але тут учені зіштовхнулися з проблемою детонації. Потрібно було спроектувати конструкцію так, щоб до певного часу маса речовини, що ділилася, в ній була докритичною, а потім моментально ставала критичною. В урановій бомбі критичної маси досягали «гарматним» методом: за рахунок зіткнення двох шматків докритичної маси один з одним. Але для збройового плутонію такий метод не підходив: через нестабільність речовини реакція починалася занадто рано. Замість вибуху отримали б елементарно викид плутонію.
Тоді фізики згадали про імплозію. При такому вибуху детонація спрямована всередину і наче стискає, «обліплює» з усіх боків поміщену в центр плутонієву кулю. Але було дуже важко не дати всій конструкції розлетітися, поки триває процес такого стискання. Від того, як довго існує активна зона, залежить загальна потужність вибуху.
Потрібно було досягти ідеально сферичної вибухової хвилі, спрямованої до центру снаряда. У 1940-х ще не існувало комп’ютерів, які б могли провести всі необхідні розрахунки. Залишалося сподіватися на найкращий у світі мозок. Саме такий і мав Джордж Кістяківський.
Спочатку він хотів відмовитися, бо раніше не працював з ядерним паливом, але керівнику Мангеттенського проекту Роберту Оппенгеймеру вдалося його вговорити. Для цього він навіть припустився небаченої вільності: дозволив доньці Кістяківського Вірі відвідувати батька влітку (на секретному об’єкті!). Перше, що зробив Джордж, прибувши на місце, купив пару коней для сімейних прогулянок.
Останні миттєвості Землі
Те, що доручили Кістяківському, спочатку здавалося фізикам неможливим: створити керований вибух, який стисне плутонієву кульку, як сніжок у долонях. Проблема була в тому, що за одночасної детонації кількох зарядів ударні хвилі проходять крізь метал і стикаються. Результат виявляється абсолютно непередбачуваним.
Але спосіб керувати хвилею було знайдено. Для цього фізик і математик Джон фон Нейман спроектував спеціальні вибухові лінзи, які складалися з зовнішнього шару, що швидко згоряє і внутрішнього компонента, що горів повільно. Діючи як збільшувальне скло, вони формували контури вибухової хвилі та спрямовували її до центру бомби.
Іншим інструментом, за допомогою якого можна було керувати вибухом, була власне й сама вибухівка. Після низки дослідів Кістяківський дійшов до ідеї комбінованої дії двох різних вибухівок із різною швидкістю детонації. Перша (швидка) мала створити основну хвилю, а друга (повільна) — скоригувати її та направити точно до ядра.
Через місяці експериментів потрібну комбінацію нарешті було знайдено: як швидку вибухівку використовували суміш гексогену, TNT, і торпексу, а повільну розробили спеціально на запит Кістяківського в його Піттсбурзькій лабораторії. Вона одержала назву баратол.
Коли липні 1945 року потрібні форми для лінз нарешті були виготовлені та доставлені до лабораторії Кістяківського, на них вже були сліди корозії і дрібні тріщини. Хімік був лютий! Терміни підтискали, і йому довелося виправляти дефекти за допомогою стоматологічної бормашини та рідкої вибухівки. Через роки він опише свій стан у той момент так: «Я думав, що коли у мене в руках вибухне двадцять три кілограми вибухівки, то я навряд чи це відчую».
Нерви тими днями були на межі у всіх. У успіху ніхто не був упевнений. Окрім, здається, самого Кістяківського. Він не здригнувся навіть після провалу «генеральної репетиції» (з холостим зарядом) за два дні до головного випробування. І навіть посперечався з керівником проекту Робертом Оппенгеймером на свою місячну зарплату, що лінзи не підведуть.
Вранці 16 липня на полігоні Аламо ґордо ситуація була близька до істеричної. Корпус бомби навіть не встигли закріпити болтами, а просто рясно перемотали скотчем. Але далі все пройшло напрочуд чудово: 32 капсуля-детонатора, що були закріплені на сталевому кожусі бомби, синхронно прорвали зовнішню оболонку і натрапили на баратолову серцевину. Вона погасила першу хвилю, потім куляста лавина, що накопичилася, дісталася до ядра. Реакція пішла!
Потужність вибуху, за розрахунками, становила 22 000 тонн у тротиловому еквіваленті. Оппенгеймер сподівався, що вона не перевищить 300 тонн. Сам Кістяківський прогнозував 1400. Ледве підвівшись на ноги, він схопив Оппенгеймера за плече і зажадав свій виграш. Хоча побачене вразило його не менше, ніж решту. «Наприкінці світу — в останню мілісекунду існування Землі — остання людина побачить те, що бачили ми», — скаже науковець пізніше.
Радник президента
Спочатку багато вчених, які працювали над створенням бомби, не припускали, до яких наслідків це призведе. «Навесні 1945 р, — згадував через багато років Кістяківський, — представник військово-морської розвідки повідомив нам, що Японія не збирається капітулювати, і висадка американських сил на головні острови буде пов’язана з великими втратами. Це переконало мене, що військове використання атомних бомб було виправданим, тому що я хотів покласти край війні якнайшвидше. А потім поступово став розуміти, що це не так…»
Оппенгеймер сказав пророчі слова: «Сьогодні наша гордість не може не бути затьмарена глибоким занепокоєнням. Якщо атомним бомбам судилося поповнити арсенал засобів знищення, то неминуче настане час, коли людство прокляне слова Лос-Аламос та Хіросіма». Подібні думки, безперечно, відвідували і Кістяківського після бомбардувань мирних японських міст.
Після закриття Мангеттенського проекту Кістяківський повернувся до улюбленої справи – викладацької та дослідницької діяльності в Гарварді. Але ядерні перегони наростали. Хтось мав консультувати нові команди розробників. «Кісті» часто відвідував Лос-Аламос, допомагаючи вдосконалювати параметри вибуху. Але коли фізик Едвард Теллер, який очолив роботи зі створення ще потужнішої водневої бомби, запропонував йому роботу, той відповів категоричною відмовою.
Однак, у 1950-х роках Кістяківський активно користувався своїм експертним становищем, щоб брати участь у ухваленні ключових рішень. Він увійшов до Консультативного комітету Міністерства оборони США з балістичних ракет, Консультативного комітету з хімічної енергії Національного управління аеронавтики (NАSА). А з 1959 року — після запуску першого радянського супутника — став спеціальним радником президента з науки і техніки в адміністрації Дуайта Ейзенхауера.
У 1957 році, незабаром після того, як запуск Радянським Союзом першого штучного супутника Землі так налякав Америку, спеціальна група експертів, що отримала назву Комісії Гейтера заявила у своїй доповіді, що через кілька років загроза, створювана радянськими ракетами, «досягне критичного рівня». Військові вхопилися за цю доповідь та запропонували величезне збільшення видатків на оборону.
«Дехто розцінював успіх радянської космічної програми як “безкровний Перл-Харбор” для престижу США, — писав Кістяківський у книзі «Вчений у Білому домі». — У ті дні “Нью-Йорк Таймс” приголомшливо писала, що росіяни мають міжконтинентальні балістичні ракети, які здатні незабаром стерти з лиця землі американські міста».
Використовуючи вчених радниками, Ейзенхауер хотів погасити хвилю занепокоєння в американському суспільстві, викликану успіхами Радянського Союзу. Ейзенхауер небезпідставно вважав, що опираючись на думку експертів, можна одночасно пом’якшити критику на адресу адміністрації, яка «проґавила» успіх стратегічного супротивника, і знайти найкращі рішення.
Вчені здобули нечувану владу: вони могли накладати вето на рішення керівників відомств, впливати на кадрові перестановки та розподіл бюджетів. Якось президент попросив Кістяківського проаналізувати діяльність Стратегічного управління ВПС зі словами: «Я не вірю цим генералам, тож я послав Джорджа розібратися».
Георгій Кістяківський (ліворуч) та Дуайт Ейзенхауер. Кінець 40-х років
Втрачені можливості
Не варто думати, що Кістяківський належав до «голубів»-пацифістів. У всіх групах та радах він послідовно обстоював ідею створення противаги СРСР. Говорячи про необхідність контролю за випробуваннями ядерної зброї, науковець закликав не до роззброєння, а до стримування необґрунтованого зростання витрат. У 1960 році він запропонував «порогову концепцію», що означає, що всі ядерні випробування вище за рівень технології сейсмічного виявлення повинні бути заборонені.
Здавалося, що Хрущов був готовий на поступки і зі свого боку. Не дарма ж чи не у всіх серйозних промовах він говорив про мирне співіснування. «Треба зробити так, щоб неминуча боротьба між двома системами вилилася виключно у боротьбу між ідеологіями», – заявляв керівник СРСР у січні 1960 року на сесії Верховної Ради. У вересні 1959 року відбувся перший візит радянського лідера до Сполучених Штатів. Візит у відповідь Ейзенхауера був намічений на наступний рік.
Але незадовго до візиту під Свердловськом було збито американський розвідувальний літак U-2, що спричинило охолодження радянсько-американських відносин. Був ще один неприємний наслідок — вже особисто для Кістяківського. Він втратив можливість побачитися зі своїм братом, який проживав у Києві. Як виявилося, назавжди.
Борис Філіпченко у книзі «Біографічні сторінки із сімейного літопису одного роду» згадує цікавий випадок: «На початку літа 1960 р. у Києві спостерігався сполох: у місті наводили лад; асфальтували вулиці. А доктор біології Олександр Богданович Кістяківський, який жив у комунальній квартирі, несподівано отримав нову 3-кімнатну квартиру у престижному районі, що на Печерську. Все пояснювалося елементарно: очікувався приїзд до Києва президента США Д. Ейзенхауера, а разом з ним і його радника з науки і техніки Джоржа (Георгія) Кістяківського — рідного брата Олександра Богдановича.
Але, як ми знаємо, цей візит не відбувся. 1 травня 1960 року у районі Свердловська на висоті 20 км було збито американський літак-розвідник. Льотчик Френк Пауерс, рятуючись, катапультувався і благополучно приземлився. Президенту США у різкій формі Микита Хрущов відмовив у офіційному візиті до СРСР. Зустріч братів Кістяківських не відбулася».
Альтер-его академіка Сахарова
Вплив Кістяківського багато в чому будувався на довірчому плані Ейзенхауера. Але його термін добігав кінця. У ході передвиборної кампанії 1960 року сенатор Джон Кеннеді звинуватив республіканську адміністрацію в недбалому ставленні до національної оборони – і в результаті ця позиція принесла йому перемогу.
Якийсь час Кістяківський залишався при владі. Але розумне обмеження гонки озброєнь, на якому він наполягав, відсунули вбік. Особливо після 1962 року, коли вибухнула Карибська криза і в суспільстві та в Пентагоні знову заговорили про відставання США та перевагу радянських ракет. Хоча Кістяківський зберігав місце у консультативних органах, він відчував, що його вже не чують.
Зрештою він зрозумів, що роль експертів багато в чому залежить від забаганки політиків, в руках яких перебуває реальна влада. «Я почав розуміти, що політика створюється шляхом, який є дуже сумнівний. У її формуванні беруть участь люди, які не знають реальних фактів і не мають часу їх вивчити по причині бюрократичної зайнятості. Деякі перебувають на низькому інтелектуальному рівні», — писав він.
Остаточний розрив ученого з урядом стався в січні 1968 р. Він направив державному секретареві меморандум, у якому закликав відмовитися від застосування гербіциду «Агент Оранж». Ця речовина знищувала ліси, в яких ховалися партизани, але також викликала у людей рак та мутації. Не отримавши відповіді, він демонстративно вийшов із усіх державних структур.
Останні десять років життя Кістяківський віддав майже виключно громадській діяльності. Він став активним учасником руху за запобігання ядерній війні, очоливши громадську Раду із створення гідних умов життя на землі. Кістяківський стежив і за ситуацією в СРСР, особливо за виступами академіка Андрія Сахарова, і навіть брав участь в обговоренні його роботи «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу», передруковану «Нью-Йорк Таймс» у 1968 році.
На дискусії в Національній Академії наук США, присвяченій Сахарову, Кістяківський зарахував фізика до тієї частини інтелігенції (насамперед технічної), яка зберегла широкий кругозір і, незважаючи на вузькоспрямовані інтереси, думала про долі світу та глобальні наслідки розвитку технологій. Не виключено, що хімік побачив у радянському колезі своє альтер-его.
В останньому великому інтерв’ю журналу «Chemical and Engineering News» він знову застеріг від нерозумного розширення військових витрат: «Я вважаю, що є тісна кореляція між ступенем залучення країни до військової діяльності та зниженням можливостей для економічного розвитку».
Ці слова стали пророчими. Але не для США, а для його колишньої батьківщини. Війна в Афганістані виснажить сили Радянського Союзу і наблизить його до кінця. Але Джордж-Георгій доти не дожив. Його не стане 7 грудня 1982 року. Через рік у СРСР помре його молодший брат, біолог Олександр Кістяківський, з яким так і не довелося побачитися знову.
Текст: АНТОН СОЛДАТОВ
Антон Солдатов 4.09.2023