У проекті «Творці» T-invariant спільно з RASA (Russian-American Science Association) продовжує публікацію серії біографічних нарисів про вихідців із Російської імперії, які зробили значний внесок у світову науку та технології. Нарис присвячений арахнологу та біологу Олександру Петрункевичу. Він народився у селі Плиски, що у Чернігівській губернії, але значну частину життя працював у Єльському Університеті. Особливо він уславився дослідженням павукоподібних.
Oлександр Iванович Петрункевич (Courtesy, Yale University Office of Public Information)
«Весь наш повіт являв собою частину тієї глушини, яка тяглася в усі кінці Росії і не робила винятку для самої матері міст руських, що перебувала у великій занедбаності». Ці рядки Олександр Іванович Петрункевич напише у 1934 році, вже після революції, ставши відомим вченим. Однак емігрантом він став задовго до того, як більшовики прийшли влади (втім, до нової влади симпатій він теж не мав).
Лібералізм у крові
Батько майбутнього біолога Іван Ілліч Петрункевич був класичний, можна сказати, еталонний російський ліберал кінця XIX століття. Іван Ілліч працював земським діячем у Чернігівській губернії, ратував за розвиток місцевого самоврядування та запровадження конституції. «Боротьба між державою і крайніми політичними течіями вступає в нову фазу і обіцяє прийняти характер настільки нещадний, що під загрозою опинився вже не тільки старий режим, що втратив всякий сенс, не здатний хоча б зрозуміти зміни, що відбуваються в світі, а й сама наша батьківщина, що на протязі двох століть неухильно зближується із західноєвропейською культурою і цивілізацією»,—писав він. Петрункевич-старший прагнув до об’єднання поміркованих політичних сил. Його лякав радикалізм народовольців, які не гребували політичними вбивствами в ім’я високих ідеалів свободи (і в результаті вчинили вдалий замах на самого Олександра II). Іван Ілліч намагався говорити із народовольцями, переконуючи їх покинути терор. Втім, його миротворчі ініціативи не дали результату, як і пропозиції до влади.
Лідери «Союзу визволення»: І. І. Петрункевич, В. І. Вернадський та Д. І. Шаховський
Будучи членом земських зборів із правом вирішального голосу (відкритим), якось на засіданні він сказав про необхідність конституційного ладу у якій засудив терористів, але різко розкритикував і царську владу. Час для таких промов виявився невдалим: у 1878 році ліберальні реформи вже загальмували, а влада перейшла до боротьби з радикалами. За цей виступ Петрункевича заслали на шість років до Пермської губернії під нагляд поліції.
Бунт проти репресій та еміграція
Олександр Іванович Петрункевич народився 12 грудня 1875 року в родовому маєтку Плиски Березнянського повіту, Чернігівської губернії. Сашко ріс різнобічним хлопчиком: збирав колекції комах (пізніше це стане головним захопленням його життя), розбирав та збирав різні прилади та двигуни, вивчав пристрій паровозів та інших механізмів (його приятелем був син Бромлея, засновника однієї з найбільших машинобудівних компаній у Російській імперії).
У 1894 році Олександр вступив до Московського університету та швидко став робити наукові успіхи. Він опублікував кілька статей про ембріологію жуків сімейства Листоїдів, фізіологію травлення тарганів та інших. У вільний час хлопець писав вірші під псевдонімом Олександр Ян-Рубан, перекладав вірші англійською.
Після закінчення університету перспективний молодий вчений став асистентом для підготовки до професорського звання під керівництвом зоолога Олександра Тихомирова. Той займався шовковичними хробаками і мав славу ретрограду: в молодості був послідовником ідей Дарвіна, а в зрілі роки відійшов від них і не втрачав нагоди саркастично пожартувати з «модних» еволюційних теорій.
У лютому-березні 1899 року Російську імперію охопили студентські заворушення. Протести почалися з Петербурзького університету: до 80-річчя університету адміністрація оголосила вкрай зухвале послання ректора, в якому той погрожував студентам арештами та вигнанням зі столиці за дії, що ганьблять честь альма матері.
З іскри швидко спалахнуло полум’я: урочисту промову ректора з нагоди ювілею освистали, а потім натовп студентів розігнала поліція, яка побоювалася стихійних бунтів. Наступного дня озлоблена таким зверненням молодь оголосила страйк. Ректор у відповідь викликав до університету поліцію, цим погіршив для себе ситуацію: обурення охопило ще більшу частину студентів, а також частину ліберально налаштованих викладачів.
Незабаром про страйк дізналися і в інших університетах. До Москви прибув емісар від петербурзьких студентських активістів із пропозицією підтримати їх. В анатомічному театрі відбулася невелика організаційна сходка, про яку стало відомо одіозній «охоронці», що керувала політичним розшуком. Співчутливий студентам ректор Дмитро Зернов відмовився передати поліції перелік учасників сходки.
Маніфестація студентів 18 жовтня 1905 року
Незабаром Зернов був зміщений, а його місце зайняв лояльний до влади Тихомиров. Той негайно розпочав репресії: трьох студентів виключили, трьох посадили в карцер на три дні, чотирьом оголосили догану. Спроба вручити ректору петицію з проханням скасувати це рішення також провалилася: сходку розігнала поліція, відбулися нові відрахування.
Петрункевич, обурений такими діями, написав ректорові листа, в якому засуджував його негуманну поведінку та закликав почути голоси протестувальників. Після такого виступу кар’єра вченого опинилася під загрозою. Незабаром на знак протесту Олександр Іванович залишив університет та Росію, влаштувавшись у німецькому Фрайбурзі.
Поживний ґрунт для генія
У Фрайбурзькому університеті — одному з найстаріших у Німеччині -— колись навчалися вільнодумець і противник католицької церкви Еразм Роттердамський, його сподвижник Бальтазар Гумбайєр та інші інтелектуали. Крім того, там була сильна біологічна школа: одним із професорів на той час був Август Вейсман. Його теорія про відсутність передачі набутих ознак лягла в основу генетики, поряд з ідеями Георга Менделя та американського біолога Ганса Моргана. Пізніше радянські послідовники Лисенка шельмували «вейсманізм» як реакційне вчення.
«Моє перше знайомство з теоріями Вейсмана було викликано лютими нападками на них Тімірязєва,» — згадував Петрункевич. — «Під впливом цих нападів я почав читати все, що стосувалося теорій епігенезу та еволюції, сподіваючись сформувати своє власне уявлення про цінність теорій Вейсмана та заперечень, висунутих проти них численними видатними опонентами, включаючи такі імена, як Оскар Гертвіг та Герберт Спенсер. Поступово я пройнявся захопленням перед логікою і ясністю конструктивного розуму Вейсмана, щирістю його прагнення знайти правильні відповіді на питання, що його хвилюють».
Петрункевич знайшов у Вейсмані як вчителя, так і друга. Теплі відносини між двома вченими з різних поколінь (їх поділяло понад 40 років) тривали до кінця життя Вейсмана. За пропозицією професора Петрункевич почав займатися цитологією та ембріологією медоносних бджіл. Він довів, що частина бджіл (трутні) народжуються з незапліднених яєць, тобто шляхом партеногенезу. У процесі вдосконалив метод фарбування цитологічних препаратів, використовуючи барвник з урахуванням фенолу. «Барвником Петрункевича» стали користуватися у багатьох лабораторіях світу, оскільки він зберігав тканини препаратів м’якими протягом тривалого часу.
Успіхи Петрункевича швидко досягли батьківщини. «Як я чув, за кордоном говорили про трьох асистентів Вейсмана, що один із них співає, інший танцює, а третій працює. Цим третім був Петрункевич», — згадував студент Московського університету Єфімов. Менш ніж за рік Олександр Іванович підготував дисертацію, яку захистив у 1901 році, а пізніше зайняв позицію позаштатного викладача (приват-доцента).
Здобути повноцінну професорську посаду в Німеччині було важко. Але незабаром доля Петрункевича знову здійснила зиґзаґ: він познайомився з американкою Вандою Харшторн. Незабаром вона стала його дружиною, і подружжя переїхало до Нью-Джерсі, на батьківщину Ванди. Спочатку знайти відповідну академічну позицію не вдавалося, і Петрункевич за власний кошт облаштував невелику лабораторію, де продовжував дослідження.
Паралельно він працював куратором у Музеї природничої історії. Вивчаючи колекції музею, учений підготував та видав 790-сторінковий «Каталог павуків Північної, Центральної та Південної Америки з усіма прилеглими островами, Гренландією, Бермудами, Вест-Індією, Вогняною Землею, Галапагосами, тощо». Пізніше він почав викладати в Єльському університеті, отримавши там посаду професора у 1917 році.
За еволюцію та проти революції
Петрункевич був членом Американського ентомологічного товариства і неодноразово виступав на його засіданнях з доповідями про морфологію, фізіологію та систематику павукоподібних. Його приваблювала систематизація таксономічних груп павукоподібних, але не стільки заради створення зручних класифікацій, скільки для пошуку закономірностей еволюційного розвитку різних груп організмів. «Систематика — це дзеркало еволюції», — говорив він.
Революцію в Росії Петрункевич зустрів із сумішшю надії та скептицизму. Він ліберал, як і його батько, тому не довіряв радикальним методам політичної боротьби. 1 травня 1917 року учений був присутнім на засіданні Нью-Йоркського економічного клубу разом з політиком Еліу Рутом — членом комісії, наданою США для встановлення дипломатичних відносин з Тимчасовим урядом. Петрункевич попередив Рута, що позиції нової влади в Росії не є міцними, і вони можуть легко зруйнуватися. Рут, проте, до слів ученого не прислухався.
Після захоплення влади більшовиками Петрункевич розкритикував встановлення Троцьким сепаратного миру. У статті для Washington Post він заявив, що Троцький був підкуплений Німеччиною, і такі дії ведуть до розколу країни та до громадянської війни. Пізніше він почав активно допомагати емігрантам, які втекли з Росії: заснував Федерацію російських організацій США, був ректором Російського інституту у Нью-Йорку, який надавав допомогу у навчанні біженцям з Російської Імперії.
Петрункевич “не був однобічним генієм” (слова з його біографії, опублікованої Єльським університетом після смерті вченого). Він випустив збірку віршів «Пісні про кохання і смуток», йому належить перший переклад російською поеми Байрона «Манфред», також перекладав англійську поезію російською мовою та російську — англійською, а до сторічного ювілею з нагоди дня смерті Пушкіна опублікував прозові переклади кількох його віршів.
Олександр Петрункевич із павуком зі своєї колекції
Петрункевич, якого в Єльському кампусі називали Пітом, мав славу людини привітною і трохи дивакуватої в хорошому сенсі. У своїй оселі він тримав велику колекцію павуків; іноді там знаходилося більше як 180 «чудових», так він їх назвав живих тарантулів. Якийсь час у центрі кімнати стояла шафа, де зберігалася основна частина унікальної колекції викопних павукоподібних Британського музею, що була йому надана для користування.
У цій захаращеній, трохи моторошній лабораторії протягом багатьох років Петрункевич проводив щотижневі чаювання. Ці зустрічі були відомі спочатку як «Пітові чаювання», а після його виходу на пенсію в 1944 році – «Почесні Пітові чаювання». На них приходили викладачі, студенти та гості з інших міст, щоб поговорити на різні теми та випити міцний чай, що приготував Петрункевич на бунзенівському пальнику.
Помер Петрункевич у 1964 році у віці 88 років. На його честь було названо кілька видів комах: прісноводний флоридський кліщ Hydrozetes petrunkevitchi, що мешкає на водних рослинах; мексиканський павук-сінокосець Ruaxphilos petrunkevitchou, мімрекоморфний (схожий на мурашки) павук Micaria petrunkevitchi та американська креветка Peisos petrunkevitchi.
Автор нарису: Антон СОЛДАТОВ
Источники:
Некролог Oлександра Петрункевича в газетi New York Times
Petrunkevitch A.I. August Weismann: Personal Reminiscences. Journal of the History of Medicine and Allied Sciences. Vol. 18, No. 1 (January, 1963).
Petrunkevitch A.I. Separate peace means civil war in Russia. Washington post. 1917. Nov 9. P. 3.
Олександр Іванович Петрункевич – російський американець / Р.А.Фандо // Історія науки та техніки.‒ 2020. ‒ No 3. ‒ С. 40–47.
Петрункевич, І. І. Із записок громадського діяча: спогади/Спогади. // Архів російської революції, виданий І. У. Гессеном М. : Терра , 1991. – 11. [Т.] 21-22. – 1993.
Природниче відділення імператорського Московського університету 90-ті роки ХІХ століття : збірка спогадів. – М.: РУСАЙНС, 2017.
Петрункевич І.І. Із записок громадського діяча. Спогади. Прага: [Б.і.], 1934. – 472 c.
Василь Нікітін: Свідчення у справі про російську еміграцію // Діаспора: Нові матеріали. – Т. 1. Париж; СПб.: Athenaeum-Фенікс, 2001. – С. 587-591.
Антон Солдатов 18.09.2023