В Ізраїлі три місяці триває війна, якої не бувало раніше. З моменту утворення держави Ізраїль не знав стільки жертв серед мирних жителів — понад 1200 убитих, понад 250 заручників та десятки зниклих безвісти. Вперше 135 тисяч ізраїльтян виявились біженцями у своїй країні. Вперше армія разом із викликаними резервістами перевищила 500 тисяч. Вперше піти в армію зголосилися тисячі представників ортодоксальних релігійних громад, які досі здебільшого уникали військової служби.
Війна відчувається по всій країні не тільки у вигляді регулярних нальотів, а й у повсякденному житті: в університетах зупинилися дослідження та навчання (студенти та викладачі на фронті), прийомів у лікаря слід чекати півроку (на фронті лікарі потрібніші), частина держорганів не працює (співробітники воюють), дрібний бізнес, на якому стоїть Ізраїль, втратив клієнтів (люди звели витрати до мінімуму).
Даний матеріал — це републікація тексту Ольги Орлової, головного редактора T-invariant, викладеного на порталі «Важливі історії».
Університети та школи. «На війну пішла третина студентів»
В Ізраїлі немає фіксованої дати початку навчального року. Традиційно він починається в середині жовтня після низки довгих свят, останнє з яких — Сімхат-Тора. 2023 року цей день припав на 7 жовтня. Щойно новинні канали повідомили про те, що сталося на кордоні з Газою, десятки тисяч студентів зрозуміли, що замість аудиторій на них чекають військові бази. Більшість молодих ізраїльтян вступає до університетів вже після того, як відслужить в армії, тому саме вони складають основний кістяк резервістів, яких відправляють на фронт у разі бойових дій.
«У нашому університеті на війну пішла третина студентів, — розповідає професорка Університету імені Бар-Ілана Олена Буніна. «Місцеві студенти, з якими я переписуюсь, у дуже поганому емоційному стані» як і все тут. Усі мають загиблих знайомих, повно друзів служить. Періодично надходять листи про смерть дітей серед колег-викладачів нашого університету. Горе дуже близько».
Олена Буніна, професорка Університету імені Бар-Ілана
«Техніон спорожнів, — розповідає завідувач лабораторії фізики плазми Яків Красик. — У нашій лабораторії зараз майже немає молоді: двоє на фронті, а одна дівчина знаходиться в такому важкому психологічному стані, що не може продовжувати роботу. Три роки тому, під час пандемії, ми теж в університетській пошті регулярно отримували звістки про смерть співробітників, але зараз набагато важче це пережити, бо ми ховаємо не старих, а молодих».
Яків Красік, професор Техніону
Перший місяць школи та дитячі садки були закриті, але потім стало зрозуміло, що неможливо тримати дітей удома, батьки почали виходити на роботу, а діти почали звикати до сирен. У Олени Буніної син ходить до школи, а донька до дитячого садка. «Мої діти переживають бомбардування досить спокійно — стосовно інших дітей, про яких я чую. Тель-Авів часто бомблять».
У перші дні вони сильно лякалися, але зараз звикли, дисципліновано ходять до бомбосховища, а молодшу можна навіть відносити сплячу.
Щоправда, у сина-школяра дуже зламався навчальний процес: частина вчителів пішла воювати, тому він навчається лише кілька разів на тиждень по п’ять уроків, що важкувато за логістикою, звісно. Але наші труднощі незрівнянні з тими сім’ями, де діти через бойові дії взагалі залишили свої школи та переїхали до інших міст. Я вже не говорю про українські сім’ї, які відвезли дітей від однієї війни і потрапили на іншу».
Школи у різних районах країни працюють у різних режимах. Десь заняття йдуть постійно, десь їх можна проводити лише у захищених приміщеннях, а десь пішли в онлайн. Ізраїль давно вже відчуває серйозну нестачу вчителів, ще до війни він відносився до країн з високою кількістю дітей у класах — до 40 осіб. Тепер через мобілізацію педагогів і насамперед переповнені класи забиті дітьми понад норму.
Біженці. «Евакуювати всіх, хто не має доступу до притулку»
Перші тижні війни уряд ніяк не міг ухвалити рішення, що робити з громадянами у зоні бойових дій, тому мешканців з-під обстрілу вивозили добровольці-волонтери.
«Евакуація» — це не економічна проблема. Держава має гроші, щоб вивезти людей із небезпечної зони. Необхідне політичне рішення», — вимагав мер Сдерота (міста, що знаходиться на кордоні з Газою) у Кнесеті. Однак міністр фінансів наклав вето на виділення грошей на евакуацію жителів міст, які були частково зруйновані, але не належали згідно із законом до прикордонних зон з Газою. Справа зрушилася тільки після того, як мер Ашкелона (ще одного міста неподалік Гази) прямо в кнесеті накричав на міністра: «Сім років я кричу: “Кибенимат!” (Руська лайка в івриті). Увімкніть Ашкелон до прикордонної зони Гази! Евакуювати всіх, хто не має доступу до сховища. Я говорю про тих, хто не має грошей на притулок і не має грошей на евакуацію. Які відповіді у вас є для цих людей, крім молитви про те, щоб вони не померли?..
Ашкелон став містом-примарою, магазини та інші бізнеси не працюють, збитки від військових дій обчислюються сотнями мільйонів шекелів, міністерство оборони дало добро на переказ коштів, але Мінфін наклав вето.
І поясніть мені, що робити, якщо евакуація міста має коштувати 300 мільйонів шекелів?» У результаті рішення про евакуацію було прийнято, понад 135 тисяч ізраїльтян із півночі та півдня вивезли з-під обстрілів. Більшість із них розмістили в готелях, які все одно порожні: охочих відпочити в Ізраїлі сьогодні небагато.
Готелям платить держава — для біженців це безкоштовно. Але більшість готелів не пристосовані для тривалого проживання сімей з дітьми, оскільки довкола немає ні шкіл, ні дитячих садків. Та й ті, що є, не можуть прийняти одночасно таку кількість нових учнів. Тому багато біженців намагаються поїхати жити до тих родичів чи друзів, де можна отримати допомогу та домовитися про тимчасовий прийом дитини до садочка чи школи. Однак це тимчасове рішення ніяк не відповідає на запитання: а що буде з цими людьми далі? Уряд поки що не запропонував жодних рішень для переселенців.
Бізнес. «Ми залишилися віч-на-віч із війною»
Павлу Попелюхіну 44 роки, з них 18 він працює в ізраїльському офісі американської IT-компанії і кожні півроку на два-три тижні йде до «милуїм» на військові збори. З останнього «милуіма» він повернувся у вересні, а за два тижні після початку війни знову опинився в армії. У його компанії 10% співробітників зараз перебувають у бойових частинах. «У нас у фірмі немає проблем з оплатою резервістів, нам зберігають зарплату повністю, тому що хайтек — це особливий світ. Але в інших компаніях моїм товаришам по службі роботодавці почали платити мінімальну зарплату. Вони просто не мають грошей третій місяць зберігати зарплату тим, хто не працює. Люди нервують: мало того, що вони вже три місяці не бачать будинок, за винятком поодиноких вихідних раз на два-три тижні, але ще й не можуть забезпечити сім’ї. Нерви у домашніх не витримують, деякі сім’ї починають розвалюватись».
Павло Попелюхін у мирному житті айтішник, у військовій час — водій вантажної техніки
Зазвичай в Ізраїлі кількість бізнесів зростає, але цього року їх стане на 20 тисяч менше. У перші тижні війни у торгових центрах було закрито майже всі кафе та більшість магазинів. Частина так і не відкрилася.
Катерина Бірюкова та її чоловік Олексій займаються ландшафтним дизайном, — облагороджують ділянки, балкони тощо. Після початку війни нових клієнтів вони не мають. Залишилися лише старі, які оплачують абонемент із догляду за вже оформленою територією. Однак цей дохід не забезпечує сім’ї навіть оплату іпотеки, не кажучи вже про звичний рівень життя: «Наразі перед нами стоїть вибір: сходити до перукаря або додати 200 шекелів до машканти (іпотеки). І така сама ситуація у моїх друзів художників та дизайнерів. Щоправда, нас дуже підтримують клієнти: ми, наприклад, боїмося їздити до центру країни, до районів, де часто обстрілюють. А наші клієнти з тих районів все одно оплачують абонемент. Тому що люди намагаються допомогти одне одному».
Щоб допомогти колегам, які зазнають збитків, відомий в Ізраїлі підприємець, власник компанії Yoffi Аркадій Майофіс влаштував акцію «Підтримай своїх»: вирішив безкоштовно опублікувати у своїх акаунтах рекламу різних бізнесів. Це допомогло багатьом підприємцям не розоритися у перші воєнні місяці.
Аркадій Майофіс у складний час підтримує малий бізнес рекламою
До жовтня 2023 Марина Бадашина була настільки відомим майстром манікюру в Хайфі, що вже не брала нових клієнтів. До неї треба було записуватись за кілька місяців. У перший же місяць війни вона втратила половину клієнтів: «Десяти тисяч людей залишилися без роботи або потрапили в неоплачувану відпустку. Манікюр — не питання першої необхідності, це не їжа і не медикаменти. Ми працюємо для краси та радості. А радості у людей зараз немає зовсім, натомість залишилися дитячі садки, квартири, за які треба платити».
Марина працює волонтером у дитячому відділенні онкології лікарні «Рамбам», а також робить безкоштовний медичний педикюр солдатам (їх проблеми — збиті стопи, мозолі, нігті, грибкові інфекції). Грошей усе це не дає. «У моїх колег схожа ситуація. Поруч зі мною працює майстер, якого клієнти ходять поколіннями вже 40 років. Я раніше ніколи не бачила, щоб він сидів годинами без діла. З іншого боку від мене — кабінет однієї з кращих колористів Хайфи. У неї взагалі зникли всі клієнти. Вона намагалася записувати відео, активізувати рекламу у соцмережах. Але це не допомагає. Коли війна, ви не підете фарбувати волосся. Вам просто не на часі. Мої знайомі, які торгують одягом з Італії та Туреччини, потрапили в ще складніше становище. Порушено всю логістику, привезти товар не можна. А продажем товару, що залишився, з початку війни не покривають навіть ціни оренди магазину. Тому дуже багато магазинів за два місяці закрилися».
Вважається, що ізраїльтяни звикли до війн. Але Марина, яка приїхала до Ізраїлю 13 років тому з Києва, каже, що такий страшний досвід має вперше: «Так, ми знаємо, що таке прильоти, сирени, падіння ракети. Вміємо розрізняти за звуком, що саме летить у небі. Проте психологічно ми завжди почувалися захищеними.
Ми завжди знали, що є держава і є ворог. І моя держава завжди мене захистить. А тепер я сиджу і думаю: що я сама можу зробити для своєї безпеки? Ми знаємо, що терористи проникли у всі райони, я відчуваю, що вони в країні, і я більше ні на кого не надіюся.
Я купила собі та мамі газові балончики. Я намагаюся уникати білих пікапів — це ті машини, на яких терористи заїхали з Гази. У своєму кабінеті також тримаю кілька засобів захисту. Я готова чинити опір будь-якої миті. Ми залишилися віч-на-віч із війною. І ніхто не захистить Ізраїль, окрім нас самих».
За даними Національного інституту політики в галузі охорони здоров’я після 7 жовтня кількість ізраїльтян, які страждають на тривожний розлад, зросла на 50%, а випадків гострої стресової реакції — на 900%.
Але не всі можуть переносити стрес у тилу. Частину ветеранів-резервістів, які не можуть воювати на нових танках, вирішили відновити списані старі танки. Вони створили свій батальйон, назвали його Оф ха-Холь (птах Фенікс) та вирушили на фронт.
«Після 7 жовтня з нами трапилося диво», — зазначає Павло Попелюхін, чия бойова спеціальність в армії — перевезення важкої техніки, — євреї, бедуїни, друзі, ізраїльські араби, всі мусульмани і християни зібралися і пішли і пішли, уряд прокинулися. Люди навколо мене кинули все, щоби брати участь в евакуації та бойових діях. Для нас був шок, скільки ізраїльтян, які давно покинули країну, повернулися до Ізраїлю. Деякі — одразу на фронт. Горе згуртувало країну і змінило наш погляд на те, як ми живемо тут. Адже ми самі служимо, а не можемо зрозуміти, чому стало можливим 7 жовтня, як це сталося?.. Сам Ізраїль дивується собі».
Волонтери. «Війну ми, звичайно, виграємо»
Величезну шкоду завдала війна сільським районам на півдні та на півночі Ізраїлю, де розташовані ферми, на яких вирощують тварин, птицю, фрукти та овочі. Там було багато палестинських та таїландських робітників. Палестинців Ізраїль видворив, багато таїландців виїхали самі. Тому в перші ж тижні війни фермери звернулися по допомогу до добровольців із центральної частини країни. З того часу вже третій місяць кожен шабат інженери, викладачі, музиканти, водії, пенсіонери, відставні генерали та міністри замість відпочинку їдуть складними шляхами до південних та північних районів, щоб допомогти фермерам.
Знаменитий американський біолог Євген Кунін регулярно приїжджає до Ізраїлю відвідувати свою маму. Кожен його приїзд — це подія для колег, його запрошують виступити на семінарах, прочитати лекції.
Провідний науковий співробітник Національного центру біотехнологічної інформації Національної медичної бібліотеки Національних інститутів охорони здоров’я США Євген Кунін (праворуч) допомагає ізраїльським фермерам
На цей раз після лекції він вирушив у суботу разом з іншими співробітниками університету збирати помідори: «Це лише на перший погляд нагадує поїздки на картоплю у СРСР. Там це було викликано огидним радянським менеджментом у сільському господарстві, а в Ізраїлі — це добровільна громадянська солідарність і жорстка необхідність. Якщо врожай пропаде, людям нічого буде їсти».
Там же, у теплицях, можна регулярно зустріти колишнього міністра оборони Моше Бугі Яалон, акторів та багатьох інших відомих діячів Ізраїлю.
Нові та старі репатріанти на сільгоспроботах: біолог Олександр Марков, інженер Ян Рибак, студент-біолог Федір Войтинський, біолог Олександра Горяшко, вчитель музики Яна Ют
Логістику та доставку людей на ферми взяли на себе волонтерські організації, роль яких сьогодні є величезною.
В Ізраїлі не було раніше досвіду миттєвої мобілізації такої кількості резервістів. Тому забезпеченням за лічені дні солдатів обмундируванням, харчуванням, доставкою до військових частин часто займаються волонтери.
Ян Рибак, інженер проектної компанії, взяв відпустку одразу після 7 жовтня та почав займатися доставкою допомоги солдатам. «На прохання своїх знайомих я віз все на світі, починаючи від футболок і трусів і закінчуючи військовим спорядженням. Доставляє усе, що надіслали поштою DHL родичі солдатам із-за кордону: ліки, речі. Потім почав співпрацювати з волонтерським центром, який зробила у Хайфі партія “Наш дім Ізраїль”. Це єдина російськомовна партія Ізраїлю. Вони збирають пожертвування та закуповують те, що просять у бойових частинах».
Спочатку Ян їздив лише на південь, але вже за тиждень бойові дії почалися і на півночі, на кордоні з Ліваном. «Ось там я справді відчув, що таке близькість фронту. Якраз того дня “Хезболла” стріляла по населених пунктах протитанковими ракетами, вранці вбило людину. Коли я приїхав, мене навіть не хотіли пускати. Довго радилися, дзвонили, зрештою таки пропустили. Сказали: “Їдь, але ніде не зупиняйся”. Доїхав до селища, де я мав передати привезену їжу військовим, а там теж: “Тут не стій, це місце прострілюється з того пагорба”. Коли збирався їхати, попросили підвезти солдата, якому дали відпустку. Поки я на нього чекав, почалися вибухи — всі кинулися в притулок. Загалом на північ їздити зараз страшніше, ніж на південь».
Ян мешкає в Ізраїлі з 1991 року. Пам’ятає безліч конфліктів з Газою, з ХАМАСом, Другу Ліванську. На запитання, чи завжди волонтери масово були залучені до забезпечення резервістів, різко відповідає: «Ні. Але й такої війни, як зараз, не було. Не те що на моїй пам’яті, взагалі ніколи в історії Ізраїлю після Війни за незалежність. Чим відрізняється ця війна від усіх попередніх? Війна Судного дня вважається однією з найстрашніших ізраїльських воєн, у ній загинуло дві з половиною тисячі ізраїльтян. Але це були військові, громадських втрат майже не було. Ніколи не було у нас такого, щоб у заручники взяли понад 250 осіб. Їхня точна кількість невідома досі: є люди, які зникли, і ми не знаємо, вони в заручниках чи мертві. Вбивства були скоєні з такою нелюдською жорстокістю, що досі не ідентифіковано всіх знайдених останків. У цьому плані Війна Судного дня хоч і була для Ізраїлю важкою і травматичною, але ніхто в той момент не думав, що Ізраїль може припинити існування, а війна, яка відбувається зараз, — це друга війна після Війни за незалежність 1948 року, в якій мова йдеться про виживання держави. В Ізраїлі триває війна за існування.
Якщо Ізраїль програє цю війну, це стане для нас початком болісного кінця, що може розтягнутися на два, три, можливо, на чотири десятиліття. Але це буде саме початок кінця. Справа в тому, що вже давно араби не ставлять за мету захопити Ізраїль. Вони чудово розуміють: жодна арабська міліція, навіть на кшталт “Хезболли”, не в змозі окупувати Ізраїль. Вони просто намагаються нас вижити, вони намагаються зробити життя людей нестерпним. Розрахунок те що, що простий ізраїльтянин у якийсь момент скаже: “Ну скільки можна? Навіщо мені це треба? Це не матиме кінця. Я хочу, щоб мої діти жили у спокійних умовах, щоб їм не загрожували ракети”. З 2005 року, відколи Ізраїль повністю пішов з Гази, під постійною загрозою ракетного обстрілу на півдні виросло ціле покоління. У них там є 20 секунд на те, щоб добігти до притулку. Адже для чого створювався Ізраїль? Ізраїль створювався після Другої світової війни як притулок: у євреїв буде будинок, у якому ніхто ніколи не зможе повторити Голокост, не зможе безкарно вбивати євреїв.
Те, що ми бачили останні 20 років в Ізраїлі, — це не те, заради чого створювалася ця країна. Не для того, щоб євреї у своїй країні бігали бомбосховищами. А тепер сталася найбільша трагедія після Голокосту.
І, відповідно, сила реакції пропорційна силі удару: рівень солідарності не порівняти ні чим, що було на моїй пам’яті. Тому духом волонтерства зараз пронизано все».
Волонтер Ян Рибак
«Війну ми, звичайно, виграємо, — обіцяє голова програми з вивчення Росії в Інституті досліджень національної безпеки при Тель-Авівському університеті Аркадій Міл-Ман. — Тільки коли саме, незрозуміло. Як прийнято говорити, як і коли я починаю війну, знаю, як і коли я закінчую, не знаю. А потім розпочнеться внутрішня страшна боротьба, бо війна поставила питання Ізраїлю: бути чи не бути? Ми підійшли до 7 жовтня з повним розколом суспільства, з величезним невдоволенням людей, які перебувають на різних позиціях влади та армії. Тому Ізраїль, якщо він хоче вижити, наступного дня після війни має розпочати битву за майбутнє. Або ми житимемо в Середньовіччі, як багато наших сусідів, або ми будемо державою з вищої ліги. Одне можна сказати точно: Ізраїль до 7 жовтня та Ізраїль після 7 жовтня — це будуть дві різні країни».
Текст: Ольга Орлова
Ольга Орлова 9.01.2024